Ті, що надихали Ремарка

Напевно, немає кращого стимулу до дій, ніж відчуття любові. У випадку Е. Ремарка частіше всього це була любов до жінки. Поглянувши на муз автора, зрозумілим стає секрет захоплюючої мови його праць, неймовірних цитат і завжди актуальних роздумів. Це були жінки неймовірної вроди, біля яких і для яких не можна було висловлюватись по-іншому. Пишуть, що жінок було багато. Все ж зупинюсь на тих, які надихнули автора до написання найбільш визнаних шедеврів.

Ютта Цамбона

Прототипом Пат з «Трьох товаришів» була Ютта Цамбона – хвора на туберкульоз колишня танцівниця. Ремарк двічі одружувався з нею. Вперше шлюб тривав з 1925 до 1929 року, вдруге – з 1938 до 1953 року. В останньому випадку шлюб був фіктивним й уклали його для того, щоб Ютта могла емігрувати з Німеччини (з початку тридцятих років Е. Ремарк проживав у Швейцарії). Вони зберегли дуже хороші дружні відносини, письменник завжди матеріально підтримував Ютту, зокрема, вписав її до свого заповіту.

Марлен Дітріх

Жоан Маду з «Тріумфальної арки» писалась з німецької актриси і співачки (працювала переважно в Голівуді) Марлен Дітріх. ЇЇ відносини з Е. Ремарком розпочались у 1937 році. Дехто зазначає, що протривали вони до 1945 року, інші – до кінця 40-х років, ще інші – що не припинялися ніколи й це було найбільше кохання письменника. Він страждав від цих стосунків, адже Марлен не обмежувалась одним романом, а Ремарк готовий був забути про всі свої романи заради неї…

Полетт Годдар та Еріх Марія Ремарк

Полетт Годдар (американська кінозірка й колишня дружина Чарлі Чапліна) стала прототипом ніжної й вірної Елізабет з «Час жити й час помирати». Вона була останньою дружиною Ремарка. Одружились вони у 1958 році й жили у Швейцарії. Вказують, що Марлен Дітріх відмовляла Е. Ремарка від цього шлюбу, а сам письменник одружився тільки на зло Марлен. Все ж, це не завадило Ремарку й Годдар вести спокійне, спільне сімейне життя аж до смерті (після смерті Е. Ремарка у 1970 році, Полетт залишилась у Швейцарії й була похована біля свого чоловіка).

P.S. На головному зображенні зліва: Наталі Палей Уілсон та Вєра Зоріна, справа: Гретта Гарбо

Льюіс Майлстоун

Два «Оскари», поки найкращий «На Західному фронті без змін», перші «Одинадцять друзів Оушена»… – це все про “кишинівського одесита” 🙂 Лейба Мільштейна (Льюіс Майлстоун). Геніальний для свого часу режисер, але непроста особистість:

  1. Народився 1895 року в єврейській сім’ї в Кишиневі. Був третьою дитиною текстильного мануфактурника (у сім’ї було 6 дітей). Ім’я при народженні – Лейб Мільштейн.
  2. Ріс в Одесі. Навчався у Бельгії й Німеччині, де вивчав інженерію.
  3. Вільно спілкувався російською і німецькою мовами. Дуже любив читати.
  4. Ще з ранніх років пробував себе в театрі, правда у масовці.
  5. У 1913 чи 1914 році відправився до США з 6-ма доларами в кишені.
  6. До 1917 року працював на різноманітних тимчасових роботах, як от посудомийника чи асистента фотографа.
  7. У 1917 році записався до сигнальної служби військових сил США, де навчився робити короткометражні фільми для солдат.
  8. В час Першої світової війни служив у Франції. Після війни отримав американське громадянство.
  9. Роботу в Голівуді розпочав з помічника монтажера при режисері Уільямі Сайтері. Саме в проектах останнього працював редактором, асистентом режисера, сценаристом на початку 20-х років ХХ ст.
  10. Перший фільм зняв у 1925 році, а вже через чотири роки отримав премію «Оскар» за кращу комедійну режисуру (фільм «Два арабські лицарі»).
  11. У 1930 році отримав другий «Оскар». Цього разу за найкращу картину року (фільм «На Західному фронті без змін»).

    Оскароносні фільми режисера.
  12. Коли продюсер фільму «На Західному фронті без змін» побажав «happy ending» для картини, Майлстоун відповів: «Одержав твоє побажання «щасливого кінця». Ми дозволимо німцям виграти!» 🙂
  13. Протягом 1946-1954 рр. працював переважно у Франції й Італії, через розслідування його антиамериканської діяльності.
  14. Льюіс Майлстоун відзначився нововведеннями у кінематографі: камери закріплював на дерев’яні треки, через що фільми виходили більш реалістичними й рухливішими; використовував миттєві діалоги; знімаючи воєнні сцени, замість банального воєнного полотна, подавав закадровий музичний лейтмотив в перемішку з думками й монологами окремих солдат.
  15. Мав важкий характер: розповідають про його непорозуміння через договір чи художні моменти з Говардом Х’юзом, братами Ворнерами й керівництвом студій. Він ніколи не укладав довготривалий контракт, проте завжди був забезпеченим роботою, працюючи для більшості головних студій.
  16. Загалом є режисером 52 картин. На Алеї Слави в Голівуді розміщена його зірка.

Юозас Мільтініс

У 60-70-их роках минулого століття до провінційного литовського містечка, з малими дерев’яними будинками, городами, криками півнів та гусьми на головній вулиці, прибували цілі автобуси людей зі всієї Литви, а нерідко й Союзу. Що могло так їх зацікавити? Мистецтво! А точніше театральна студія Юозаса Мільтініса в Паневежисі. Не зважаючи на периферійне розміщення, в театрі ставили камерні інтелектуальні трагедії, складні п’єси з досить модерними для того часу трактуваннями (дивились тут «Гедду Габлер» Ібсена, «Макбет» Шекспіра, п’єси Чехова, Булгакова, Гауптмана). Феномен театру був невід’ємною складовою феномену самого Ю. Мільтініса. Тому недивно, що після його виходу на пенсію у 1980 році театр уже не досягав попереднього успіху й слави. Ось вам кілька фактів про цю особистість і його витвір:

  1. На початку 30-х років Юозас Мільтініс був звільнений з трупи театру Шаулля за професійну непридатність.
  2. Ю. Мільтініс відправився до Парижу без засобів для існування й не знаючи французької.
  3. Режисер самостійно вивчив французьку, англійську, італійську, іспанську та німецьку мови.
  4. Серед друзів Ю. Мільтініса були П. Пікассо, Ж.-Л. Барро, Ж. Вілар, Ж. Капо. З ними він познайомився під час свого навчання в Парижі у студії Шарля Дюллена.
  5. Засновуючи театр в Паневежисі у 1940 році, влада надала Ю. Мільтінісу тільки будівлю із залом на 320 місць. До відкриття театру готувалися два роки. Театр діяв і в часи німецької окупації.
  6. Ю. Мільтініс підкреслював, що в спектаклі не може бути дрібниць, тому міг сам малювати тканину для костюмів.
  7. Актори театральної студії вели досить аскетичний спосіб життя: на початку заснування театру змушені були жити в монастирі; тут існувало правило – «ніяких сімей в театрі, бо це приведе до інтриг»; під час антракту актори зразу ж повинні були йти до переодягальні для отримання зауважень Мільтініса; вони ніколи не виходили на поклон (режисер вірив, що актор повинен залишатись загадкою).
  8. Успіх акторів театральної студії Ю. Мільтініса у кіно пояснюють частим практикуванням тут імпровізації, плеканням й збереженням в акторах народного/побутового начала.

    Відомі учні-кіноактори. Зліва: Бронюс Бабкаускас та Любомирас Лауцявичус. Справа: Донатас Баніоніс
  9. Ю. Мільтініс сам читав лекції з гуманітарних дисциплін своїм підопічним. Прагнув виховати не просто актора, а інтелектуальну особистість.
  10. В театрі існувала постійна атмосфера конкуренції, задля розвитку, з лозунгом: «Слабший, поступись місцем сильнішому!»
  11. Ю. Мільтініс не сприймав вузівських рамок у підготовці актора. Зазначав, що комусь, щоб вийти на сцену, достатньо одного року навчання, а іншим потрібно 5-6 років.
  12. Режисер виступав за прийняття до театру 13-літніх, адже вони ще не втратили відчуття гри, воно ще не витіснилось практицизмом (у роки розквіту театру – 60-70-ті рр. ХХ ст. – його ядром були ті актори, які прийшли до студії у 1940 році, коли їм було по 15-16 років).
  13. На перший курс театральної студії Ю. Мільтініса могло вступити 20-25 осіб, проте завершували її 5-6.
  14. Ю. Мільтініс не приймав до свого театру жодного актора зі сторони, тільки тих, які завершили Паневежиську театральну студію.
  15. Протягом 1954-1959 років Ю. Мільтініс був знятий з посади головного режисера театру, проте ставив спектаклі під чужим іменем.