Той, що зберіг гідність батька – Степан Король

Він був простим селянином, з діда-прадіда. Правда прізвище мав нехлопське – Король. І чого б це? Та не дуже над тим задумувався, то хіба нащадки прагли бодай трохи «блакитної крови». Простий селянин, зі своїми звичками, часто не дуже привабливими. Як от, одного разу так заборгував в шинку, що корову прийшлося єврею віддати. Мав дружину, четверо дітей: двох синів і двох дочок. Та от жив у нелегкий час, не тільки для простого селянина, але й для всього, без перебільшення, світу. В час світових воєн. Особливо важкою була друга, бо зачепила не його безпосередньо, а дорожче – синів. Й зачепила так, що й ворогу не побажаєш. Старший Василь після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році пішов служити до війська, пізніше брав участь у німецько-радянській війні у лавах Червоної армії. Правда, не дуже навоювався, бо тяжко занедужав. Довго пролежав у госпіталі, проте Бог послав йому ангела-охоронця у  вигляді медсестри Євдокії. Сама вона була українкою, уже з радянської України. Вона собі дуже сподобала молодого вояку й вирішила, що мусить його врятувати, виходити. Вірила, що то її доля, тому з усіх сил шукала необхідні ліки й таки досягла свого: Василь одужав й одружився на ній. Як у той час велося, Василь привіз дружину додому, до батьківської хати. Проте, не натішилися Королі невісткою, родинним затишком. Село тоді контролювалося УПА й, очевидно, з поваги до родини Короля, було повідомлено, що ввечері упівці прийдуть по невістку. Прийшлося старому збирати всю волю в кулак, запрягати воза, в нього класти сина й невістку, прикидати хмизом й везти до найближчої залізничної станції – до Калуша, через сусідні Середній і Старий Угринів (той самий, ви правильно зрозуміли). Не знаємо, що в той час відчували втікачі та їхній рятіник, але як передати почуття вимушеної розлуки?! Батько з сином більше не побачаться… Василь з Євдокією виїдуть до Казахстану. Сам, без дружини й двох дітей, вперше приїде додому аж в 60-х роках. Не знатиме іншої дороги з Калуша, крім тієї, якою його віз батько. Нею й ітиме пішки до батьківської хати, якої уже не буде…

Проте, цей син хоча б залишився живим. Важче було пережити смерть молодшого. Микола був активним парубком, красенем, високим, було чим гордитися. До того ж, не хотів обмежуватися тільки рутиною сільського життя, його цікавило й щось інше: Микола був членом ОУН-Юнацтво. Національносвідома петранківська молодь цілком логічно входила до цього об’єднання, зважаючи на діяльність досвідченого петранківчанина-оунівця Матвія Сьомака-Гонти (уже навесні 1943 року почав створювати сотню з односельчан й молоді сусідніх сіл – ВО-4 УПА Захід «Рисі»).

Фото: Матвій Сьомак-“Гонта”. 1942 рік. Фрагмент вистави “Невольник”. Другий справа – Микола Король

Микола вступив у лави УПА, правда, поки невідомо які саме функції він там виконував. Мав дівчину Настю, з якою мріяли про спільне спокійне майбутнє у своїй Україні. Проте, доля приготувала інше: ранньої весни 1946 року, коли у селі діяли яструбки («истребительные батальоны»), на Миколу приготували засідку. Бачили її односельчани, які в той час ішли на поле, орати на овес. Вони й почули крик своєї односельчанки, колишньої упівки: «Никольцю, здайся й будеш жити!» Не здався… Такого життя не хотів… Мріяв про інше і якщо жити, то тільки там… з Настею… Того дня село дізналось про смерть Миколи Короля, молодого двадцятиоднорічного хлопця, тіло якого прострелили наскрізно. Мертового Миколу виставили напоказ на площі перед школою, скликали селян для розпізнання тіла, серед них був і старий Король. Коли спитали чи його син, не відмовився, ствердив, що його; інакше не міг, тай не вмів. Коли дорікнули, що погано виховав сина, відповів, показуючи на зброю яструбка: «А тобі батько то в руки давав?» Все ж попрощатися з сином батько зумів. Хтось з місцевих яструбків повідомив старого Короля, що тієї ночі їх не буде в селі. Тіло Миколи збиралися відвозити до районного центру наступного дня, а до того часу закопали в полі вище школи, недалеко від кладовища. Першою кинулась до коханого Настя: розгрібала землю руками, ридала й голосила так, що й досі пам’ятають ті, хто були тоді дітьми. Ридала, не ховаючись, не думаючи про осуд, страх бути покараною «за зв’язки з ворогом», плакала за вимріяним життям і, як і Микола, інакше жити не хотіла… Старий Король знав, що повинен поховати сина за християнським звичаєм. Похоронили Миколу на краю кладовища, правда хрест на могилу ставив уже не Король, а його дочка у 60-х роках… Остання довго мовчала про брата, якого дуже любила й від якого у неї залишились тільки шапка. Будучи й заміжньою жінкою, обіймала її й гірко плакала…

Старим Королем був мій пра-прадід. У нас в сім’ї найчастіше згадують й дуже шанують вуйка Миколу. Я також завжди захоплювалась цією людиною, пишалась, що у мене є такий предок. Проте, зараз усвідомила: як важко було бути батьками дітей, доля яких склалась так різно; як важко залишатись батьком для обидвох; як важко втрачати своїх дітей, розуміючи, що ти продовжуєш жити. Не сумніваюся, що кожна родина має такі історії. Популяризуйте їх, пишайтеся ними, ставте в приклад. Ці люди хотіли просто жити: хтось у себе вдома, хтось в омріяній Україні. А для нас це така буденність, яку часто ми перетворюємо в щось навіть не варте уваги. Радіймо можливості просто жити та ще й у своїй країні, у своєму «вдома».

P.S. Події відбувались у селі Петранка (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області).

Жінка, яка донесла на Миколу Короля, виїхала з села на Далекий Схід й приїздила тільки раз.

Настя вийшла заміж за лемка-переселенця й поселились вони в сусідньому селі.

Та, що вміє заволодіти твоїм часом – Люба Липовська

Люба Липовська – одна з керівників і режисерів молодіжного театру «ЛюбАрт», письменниця, очолює Калуську філію Союзу українок України. Разом із чоловіком Ігорем Липовським (псевдо – Володимир Страліт) є лауреатами Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова». Була експертом із драми цього конкурсу в 2014 та 2015 роках. Активна громадська діячка. 

Пані Любо, найперше розкажіть у якому середовищі Ви росли, навчались. Що вплинуло на формування Вашої особистості?

Взагалі все впливає на формування особистості: і суспільне, і природне середовище. Воно тебе формує, підживлює. У моєму випадку це струмок, дерево, квітка… все. Виховувалась я в селі Монастирець, на Львівщині. Дідусь і бабуся – мої основні вихователі. Основа того стержня, з яким я живу до цього часу. Вони були християнами, але справжніми; селянами, що любили землю; мали такий народний, одухотворений спосіб любові до всього. Вони були творчі люди, які дають тобі позитивне творче начало. Їхні оповідки передавались мистецько й звучали як притча. Село ще мало на той час обрядові й ритуальні дійства, а вони гріють твою душу на все життя. Воно тебе тримає в світі, ти знаєш хто ти є. Я вважаю, що ти не митець без традиційної культури в душі.

Ви вчилися в школі в Монастирці?

Так. Не можу сказати, що вчилась гарно, я була більше громадською діячкою. Ще тоді. Наша традиційна культура популяризує повагу до вчителя, ми зараз про це забуваємо. Вважаю, що без цієї поваги дитина не зможе здобувати знання у школі.

“Львів треба ловити тоді, коли він є!”

Читала, що в молодості Ви вважали себе львів’янкою. Розкажіть про цей етап свого життя.

Зразу після села я потрапила у Львів. Для мене Львів – це щось живе. Все, що я роблю у своїй творчості, все завдяки Львову. Тут я потрапила у чисто львівське творче середовище 70-х років: акторів оперного театру й театру ім. М. Заньковецької, художників. Це були викладачі Львівського культурно-освітнього училища (тепер – Львівський коледж культури і мистецтв – М.О.), люди нашої культури й мови. Захоплює їхнє поводження, без вихвалянь, принижень. Вони вимагали до себе тільки поваги, але водночас довіряли й поважали тебе. Завжди зазначали, що найперше потрібно бути добрим ремісником, тільки тоді ти розвинеш вищі мистецькі якості. Зараз у мене протилежні думки: я б хотіла бути львів’янкою, але, водночас, не знаю як сформувалась би у Львові; чи не засиділась би на місці. Можу сказати одне – Львів треба ловити тоді, коли він є!

Логотип ЛюбАрту, фрагмент з вистави “Маняки”.

А що дало Вам Рівне?

Не можу сказати про саме місто і його вплив на мене (Люба Липовська навчалась у Рівненському інституті культури – М.О.). Рівне – це чисто радянське місто, проте навчання в інституті значно розширило мої горизонти. Ми їздили дивитися театри всюди: в Москву, Тбілісі, Єреван, Ленінград, Панівежис (Литва). Саме співпраця нашого інституту з театром Панівежис дала мені найбільше. Я зрозуміла головне для себе: якщо ти маєш ідею й професійні навики, театр і театральну студію можна зробити будь-де. Панівежис – це невеличке провінційне місто, проте воно славилось своїм театром. Заснував його, на базі Канаусської театральної студії, Юозас Мільтініс. Він здобув театральну освіту в Сорбонні й Лондоні. До студії Юозас Мільтініс часто набирав молодь цього промислового міста, студентів профтехучилищ. Створення такого театру мало на меті підняти литовську культуру на світовий рівень. Згодом цей театр став легендарним. Його називали «закритою школою», в яку не можна потрапити. Деякі його актори стали відомими кінозірками, зокрема Донатас Баніоніс.

 

Тепер зрозуміло хто став головним натхненником ЛюбАрту. Цей театр є реалізацією Вашого покликання?

Я любила театр у всіх його проявах ще з дитинства. Коли мені казали, що актрисами можуть бути тільки красиві, я відповідала, що буду Бабою-Ягою, але буду в театрі (сміється). Вважаю, що Україна має право мати сучасний театр. Власне такий ми й створили. Сценарії пишемо з чоловіком, ми –однодумці. Завжди намагаємось подати драму у сучасних варіантах, варіантах ХХІ ст. Скажу, що любительський театр мені приємніший, бо він нічим не обмежений. А ще дуже люблю працювати з молоддю, вони ще не поглинені рутиною. Тікайте від рутини побутивізму, вона вбиває!

Що для Вас успіх й чи вважаєте себе успішною?

Скажу так: театр – це пошук життєвих цінностей, а успіх у моєму розумінні – це постійний процес пошуку цих цінностей, постійний ріст. Також вірю, що коли ти хоча б на трохи заволодієш чиїмсь часом – ти успішний. Зараз я відчуваю себе зреалізованою в якості викладача. Серед моїх вихованців з училища (пані Люба протягом 25-ти років викладала у Калуському коледжі культури і мистецтв – М.О.) є заслужені артисти, а п’ять учасників ЛюбАрту – актори львівських театрів. Тішуся, що всім привила любов до театру й до певного рівня літератури.

Поговоримо про Союз українок України. Будьмо чесними: зараз ця організація не користується популярністю серед молоді. Як Вам вдається залучити сюди молодих жінок Калуша?

Це важко. Всі зараз поглинені соцмережами й не розуміють, що це не справжнє спілкування. Ми звикли до акцій, але життя – не акції. От коли ми робили акції допомоги атовцям, було багато жінок, після – не приходили. Для довготривалого згуртування жіноцтва використовуємо участь у різноманітних проектах, які вимагають довготривалої й цікавої праці над його реалізацією. Як, наприклад, робота над випуском книги «Точильний камінь»: коли ми збирали дітей, читали їм казку, збирали їхні малюнки, їздили місцями, які описуються в книзі, й збирали про них інформацію. А ще, щоб згуртувати людей, завжди повинно бути стале місце, куди вони можуть прийти.

 

Фото: Аня Лях

Ви активна громадська діячка. Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям для створення здорового громадського суспільства?

Мене найбільше болить, що в Калуші зараз безжально зрубують дерева. Я до всього ставлюсь як до живого. Цього нам не вистачає. Нам треба й до свого міста ставитись як до живого, тому що все, що ти робиш, ти не робиш комусь, а тільки собі. Ми говоримо гарні слова, але не витягли з себе дикості. Більшість й далі живе тільки інстинктами. Не треба кричати про патріотизм. Для мене той патріот, хто зробив щось цінне. Не треба мати гординю, принижувати інший народ, треба себе поважати. Просто розуміти й популяризувати право на свою мову, пісню, бо ти тут народився. Я за театр у школах, бо він дає змогу відсторонитися й подивитись на себе збоку, дає уроки життя. А ще, основою здорового суспільства завжди буде хороше матеріальне забезпечення. Коли людина матиме де жити, що їсти й за що відпочити (я не говорю про надлишок, це інше), тоді ми можемо говорити про моральний і суспільний розвиток особистості.