Основоположник анімації Діснея – Володимир “Білл” Титла

Його називають «Мікеланджело анімації», а знавці надають йому перше місце в рейтингу диснеївських аніматорів. У 1998 році посмертно отримав нагороду «Диснеївські легенди». Він створив для нас гномів з «Білосніжки», Страмболі з «Піноккіо», слоника Дамбо, корову Клорабель з «Міккі Мауса»… Він – Володимир «Білл» Титла, син українських емігрантів.

Феномен Володимира Титла полягав у тому, що:

Володимир Титла народився 25 жовтня 1904 року в родині українських емігрантів. Батьки Петро та Марія Титли емігрували з села Підгайці Тернопільської області. Батько працював простим робітником з виробництва бочок для риб. Родина жила досить бідно, була надзвичайно релігійною, настільки, що це обурювало Володимира. Як пізніше згадував його близький друг Арт Баббітт: «Він відчував, що повинен відсторонитися від обмежень католицизму його сім’ї. Очевидно, через забагато релігії вдома, він став атеїстом». Він тікав від реальності завдяки мистецтву, до якого мав талант і пристрасть. Ще малим на папері робив копії з коміксів. Одного року був повністю лежачим через хворобу й малювання заповнювало тоді весь час. У дев’ять років Володимир разом з тіткою відвідав Мангеттен, де спостерігав анімацію Уінзора Маккея – «Герті Динозавр» у театрі водевілю. Як пізніше згадувала його дружина: «Ця подія змінила усе його життя». Провчившись рік у вищій школі, Володимир покинув її й зосередився виключно на мистецтві. Він отримував уроки у нью-йоркській вечірній школі індустріального дизайну. Уже в 16 років Володимир Титла мав першу роботу: творив титульні написи у Paramount Animation Studio. На той час вона була досить примітивною. Тоді Володимир ще не надихався анімацією й не думав розвивати кар’єру в цьому напрямку. Все ж він не покидає анімацію, а, навпаки, з 1922 року іде працювати на John Terry’s Studio. На цей крок його підштовхнула необхідність хорошого заробітку, оскільки Володимир фінансово допомагав своїй сім’ї. Досить швидко Володимир Титла став одним з найбільш високооплачуваних аніматорів студії. Наявність фінансового забезпечила дозволила йому вирушити на навчання до майстрів-художників Європи у 1928 році. Тут він пробув 18 місяців і, крім того, що вивчав рисунок в Парижі, брав уроки в художника й ілюстратора Бордмана Робінсона, надихався своїм улюбленим художником Пітером Брейгелем, вивчав скульптуру, відвідав і батьківщину батьків на Тернопільщині. Повернення до Америки пояснював тим, що розчарувався у собі й розумів, що ніколи не досягне рівня майстрів, з якими зустрівся тут. У США Володимир знову пішов працювати на Terrytoons. Він заробляв хороші гроші, проте не отримував задоволення від роботи. Ця студія робила мультфільми низької якості. Проте звільнятися Володимир не поспішав в час «Великої депресії».

Все ж у 1934 році він відправився у Голівуд на студію Уолта Діснея. Дуже швидко на його роботи звернули увагу й почали залучати до головних проектів студії. Володимир Титла був серед аніматорів перших повнометражних мультфільмів – «Білосніжки й семеро гномів» («його гномами» були Буркотун і Сонько), «Піноккіо» (створював образ Стромболі). У 1938 році Володимир одружився з Адріен ле Клерк (актриса й модель з Сіетла, позувала на мистецьких заняттях для аніматорів студії Діснея). Їхній син Петро (Peter) був натхненням для батька при створенні ним образу слоника Дамбо:

«Більшість манер, емоцій я взяв зі своєї власної дитини. Немає нічого награного у дворічного малюка».

Після виходу мультфільму Петро Титла отримував безліч листів від прихильників й увагу самого Уолта Діснея. На жаль, на початку 1943 року Володимир звільнився зі студії, про що шкодував аж до смерті. Причиною цьому була його участь у страйку працівників студії проти Уолта у 1941 році (через економічну кризу довелось багатьох звільнити). Він приєднався до страйкарів, щоб підтримати друзів, при цьому визнавав, що співчував їм, але не хотів робити чогось проти Уолта. Звільнився сам, бо відчував напруження в студії, а ще намагався перебратися з родиною на схід, через воєнну активність японців (ще в середині 30-х років Володимир придбав ферму у штаті Коннектикут). Він знову повернувся працювати до Terrytoons, потім творив для Famous Studios (власність Paramount Pictures), Tempo Production. За цей час він створив образи, зокрема, Каспера, малої Лілу (прототипом стала його донечка Тамара) та малого Ендрю. Володимир Титла весь цей час прагнув повернутися на студію Діснея, часто був у депресії через відмови, що стосувались його робіт. Помер 29 грудня 1968 року у штаті Коннектикут.

Його анімація була глибшою й витонченішою, за ту, що робили раніше. Він мав більший досвід, ніж молодше покоління. Він був хорошим і в мистецтві малювати, і в умінні виражати дію й емоції. Він змінив уявлення про можливості в анімації. Він був першим, хто серйозно ставився до дії. Ніхто більше не працював так особисто й чесно. Саме тому найкращою анімацією, яку робили в історії цієї мистецької форми, й досі визнається сцена емоційних відносин місіс Джамбо до слоника Дамбо, в яких Володимир змалював свої відносини з сином. Досі згадують, що створюючи образ Страмболі:

«Він (Володимир – Авт.) не був поза Страмболі. Він був Страмболі».

Через таку віддачу роботі страждала його сім’я. Дружина згадувала, що часто стояла в дверному поході його майстерні, коли він малював, щоб отримати хоч якусь увагу від чоловіка. Вона завжди називала його Вілл, не зважаючи на використовуване ним «Білл» для американізації свого слов’янського імені. Першочергові у його роботах – почуття й емоції характерів – й надалі залишаються основним пріоритетом диснеївських аніматорів.

P.SВолодимир Титла любив слухати записи українських пісень. Він був закоханий у землю, тому його так захоплювало життя на фермі.

Діти Володимира також митці, проте, в основному зосереджуються на мистецтві фотографії. Ось сайт Петра Титла http://petertytla.com

У 2005 році дружина митця Адріен Титла видала книгу про Володимира – «Диснеївський гігант» (початкова назва звучала як «Прекрасний світ Віллі Т.»).

 

Джерела:

https://50mostinfluentialdisneyanimators.wordpress.com/2011/12/17/1-bill-tytla/

https://www.mouseplanet.com/8177/Adrienne_Tytla

https://en.wikipedia.org/wiki/Bill_Tytla

http://fakty.ua/210706-v-studii-uolta-disneya-mne-pokazalos-chto-ya-popal-v-sumasshedshij-dom-priznavalsya-hudozhnik-vladimir-titla

Матеріал опубліковано і на:

http://dij.uamodna.com/articles/osnovopolozhnyk-dysneyivsjkoyi-animaciyi-volodymyr-tytla/

Коли в покликанні вся ти і твоє життя: історія Стефи Вільчинської

Стефа Вільчинська – управляла Домом сиріт у Варшаві протягом 1912-1942 рр., педагог, загинула у концтаборі в Треблінці разом з Янушем Корчаком і дітьми з сиротинця.

«Може вона сама хотіла залишитись в тіні?… Дім (Дім сиріт – М.О.) був повний Стефи, її робота й присутність у ньому була сама собою зрозуміла. Може тому про неї так мало говорили?» (роздуми Магдалени Кіцінської, автора книги «Pani Stefa»).

Стефа Вільчинська народилася у заможній варшавській сім’ї. Вона єврейського походженням: дочка Ісаака й Соломеї, проте невідомо чи позиціонувала себе єврейкою, чи ходила до синагоги. В першу чергу вона була полячкою, рідною мовою була польська, натомість ідишу не знала. Мала рідного брата Станіслава, який служив у польському війську. Протягом 1906-1908 років навчалася у Бельгії та Швейцарії, де вивчала природничі науки: зокрема, біологію у Бельгії. Отримала тут ступінь бакалавра. Зважаючи на суспільне сприйняття жіноцтва в той час, не могла продовжити навчання чи заснувати свою власну практику. Після навчання повернулася до батьківського дому. Уже в 1909 році попросилася працювати в дитячий притулок для єврейських дітей на вул. Францисканській у Варшаві. Здивувала персонал тим, що хоч молода й заможна, вона кожного дня пунктуально приходила до сиротинця й займалася дітьми: годувала, повивала, вичісувала воші. У 1910 році Товариство допомоги сиротам вирішило збудувати нове, сучасне приміщення для сиріт. У 1912 році «Дім сиріт» відкрили на вул. Крохмальна у Варшаві. Очолював його відомий на той час письменник-педагог (його праці чи не вперше вказували на необхідність розуміння й дотримання прав дітей), педіатр – Януш Корчак (справжнє ім’я – доктор Генрик Ґолдшміт). Функції адміністратора повинна була виконувати Стефанія Вільчинська, на 8 років молодша за Корчака. Вона переїхала із заможного дому до сиротинця. Їй виділили кімнату на другому поверсі у дівочій частині. Кімнатка була довгою й вузькою зі спартанським ліжком, малим столом, комодом й стародавнім умивальником біля дверей. Пані Стефа (так її називав Корчак й діти) управляла Домом сиріт протягом 30 років. У період Першої Світової війни (а саме протягом 1914-1918 рр.) сама керувала Домом – Януша Корчака забрали служити у військо. Цей період був важким для Вільчинської ще й через значний приплив сиріток до Дому. Проте методи Я. Корчака, уміння їх застосувати й організаторські здібності пані Стефи допомогли Дому не просто вистояти, а продовжувати гідно виховувати дітей. У 1925 році була заснована бурса при Домі сиріт. Завданням якої було надати практичні навики у вихованні й догляді за дітьми, як вчителям, так і учням. Заняття тривали 3-4 години на день й керувала цим всім Вільчинська.

У цій цитаті з листа уся Стефа Вільчинська. Її вихованці визнають, що вона рідко усміхалася і важко працювала. Вона ніколи з ними не грала в ігри (на відміну від Януша Корчака, який виходив рідко зі свого кабінету, але в такі моменти був подібний на ялинку, обвішану дітьми), але була постійно поруч, навіть знала хто з дітей який бутерброд любить (в різний час у Домі було 100 й більше вихованців). Вона була дуже вимоглива, особливо щодо правил гігієни. Залучала дітей до прибирання, прання, готування їжі. Не погоджувалася з деякими методами виховання Корчака. Зокрема, не підтримувала створення для вихованців ідеального світу, хотіла, щоб світ у Домі був хоча б трохи приближений до світу у звичайних сім’ях. Самі колишні вихованці часто скаржилися на те, що коли виходили з сиротинця, то дуже розчаровувалися існуючим ладом, яким їх зустрічав світ. Часто вони були просто до нього не пристосованими. Свої думки щодо виховання дітей Стефа Вільчинська публікувала, проте анонімно, у періодиці, яку заснував й редагував Я. Корчак: «Малий огляд», «Наш огляд». Тільки під публікаціями від 1937 року з’являється її ім’я. Пані Стефа була не тільки мамою для вихованців, вона «була дружиною» й для Корчака: купляла йому одяг, піклувалась про нього. На жаль, не має відомостей про їхні відносини. У Домі вони виглядали досить формальними: вона його називала «Доктор», він її – «пані Стефа». Частина листів Стефи Вільчинської не були надані для широкого доступу. Вважають, що вони містять досить особисту інформацію, можливо й про відносини з Корчаком.

Першого липня 1937 року Стефа Вільчинська все ж покинула Дім сиріт. Вважала, що діти її більше не потребують. З цього часу вона почала працювати для Центру товариств опіки над сиротами й занедбаними дітьми. У березні наступного року Вільчинська відправилась до Палестини, де хотіла розвинути систему дитячих будинків у кібуцах (вона приїжджала сюди й раніше: у 1932, 1936 роках). Пробула вона тут до травня 1939 року. Одні пишуть, що повернулася, бо Ізраїль не сприйняв її виховання й виявився не таким, яким його будували (туди приїжджали в основному молоді й ненаситні). Інші – через переживання за дітей у Домі сиріт, бо ширились чутки про війну.

«Я не приїду (до Палестини – М.О.), тому що не можу прибути без дітей. Ваша Стефа»

У перші дні війни Стефа, разом з іншими працівниками Дому та дітьми, надавали першу медичну допомогу пораненим, допомагали гасити пожежі, надавали притулок тим, хто втратив житло. Пізніше життя у Домі було звичним. Все змінилось 6 серпня 1942 року. Цей день чітко пам’ятає частина жителів Варшави, через смертельний марш діток з сиротинця (близько 200 дітей) під конвоєм нацистів. Діти йшли рядами по 4 особи. Спереду них ішов Корчак. Другу групу вела Вільчинська. Їх відвезли до концтабору в Треблінці, де наступного дня знищили.

Станіслав Антоній Щука

Він був втіленням «річпосполитської мрії» – коли син незаможного шляхтича ставав найголовнішим радником короля, тай загалом був «і король, і сенатор, і печатник». Він був Станіславом Антонієм Щукою – регентом, референдарем, старостою, маршалком сейму, підканцлером Великого князівства Литовського, радником трьох королів Речі Посполитої: Міхала Вишневецького, Яна ІІІ Собєського й Августа ІІ.

1. Народився 1652 року. Був сином незаможного шляхтича, що жив з солдатського ремесла. Саме тому йому закидали, що

«… з малого звик мати пана над собою…»

2. Єдиним помічником в кар’єрному злеті Станіслава Щуки був його родич й опікун – Казимир Ян Щука, хелмінський біскуп. Завдяки йому Станіслав Антоній Щука отримав посаду королівського секретаря у 1675 році.

3. Королівських секретарів було багато. І тільки деякі з них були приближені до короля і його справ. Для цього недостатньо було мати зв’язки – краще хороші практичні навики. Станіслав Щука відзначався старанним навчанням й працьовитістю, досконало знав право.

«найвірніший королівський міністр… обережний, красномовний і досить залежний від двору»

Ян ІІІ Собєський – король Речі Посполитої

4. Був з Яном ІІІ Собєським під Віднем, де сильно занедужав. Ян ІІІ завжди залишався для нього тим королем, який врятував Леопольда І у 1683 році.

5. Неофіційний лідер прокоролівської партії у протистоянні з опозицією. Для прикладу, саме його звинувачували в тому, що сейм 1693 року не відбувся (влада посилалась на хворобу короля, насправді просто не бачила потреби в його проведенні). Тоді Домінік Міхал Слушка оголосив:

«як тільки буде той королівський універсал (в справі відкладенні сейму) читатись, то однією дошкою дам в лоб канцлеру (Єжи Альбрехт Денгофф), а другою пану коронному референдарію (Станіслав Щука)».

6. Речник й реалізатор династичної програми із забезпечення Якуба (син Яна ІІІ) короною. Влітку 1687 року допомагав йому в подільській військовій кампанії проти турецьких військ.

«перший у Польщі по спроможності до всяких експедицій»

7. У 1691 році Станіслава Щуку не відправили на переговори до Туреччини, бо переживали, що його там залишуть як заручника.

8. Автор шлюбного контракту й вів переговори з баварським електором Максиміліаном ІІ за руку Терези Кунегунди, дочки Собєського.

«надійний королівський друг»

9. Його голос був рівноцінний сенаторським.

10. Терміни сеймиків і сейму 1695 року встановлювали з королем у лазні 🙂 .

служив «пану душею й розумом, пані – тілом»

Марія Казимира – королева Речі Посполитої, дружина Яна ІІІ Собєського

11. 6 лютого 1695 року одружився з Констанцією Марією Потоцькою. На шлюб Ян ІІІ подарував йому землі на схід від Дніпра, що не мало жодної матеріальної цінності, а було просто титулярною власністю. У пасквілях писали, що Щука довго не одружувався, через зв’язки з королевою Марією Казимирою.

12. Смерть Яна ІІІ ознаменувала завершення «золотого віку» Станіслава Антонія Щуки.

P.S. Подані цитати – думки сучасників про Станіслава Антонія Щуку. Взяті вони зі статті: Konofka M. Stanisław Antoni Szczuka – dygnitarz y przyjaciel Jana III // Studia z dziejów epoki Jana III Sobieskiego. Wrocław, 1984. Acta Uniwersitatis Wratislaviensis No 726. Historia XLVII. S. 211-219.

Натхнення Майка Ройка

Майк Ройко (1932-1997 рр.) – відомий американський журналіст і письменник. Автор колонок для трьох газет Чикаго. Запам’ятався своїм сарказмом, сміливістю й почуттям гумору. В 1972 році отримав Пулітцерівську премію за коментарі. Недовго навчався в коледжі й у 1952 році був призваний до повітряних сил США. Його батько був українським емігрантом (сам з м. Долина, Івано-Франківської обл.), а мати – полячкою.

Майк Ройко з дружиною Керол

Ці слова Майк Ройко адресував Керол Дакмен – своїй майбутній дружині, в 1954 році. Саме вона стала стимулом для досягнення ним журналістських й авторських висот, не зважаючи на відсутність у Ройка вищої освіти.

Керол була його красунею сусідкою, на два роки молодшою. Він не пам’ятав, коли в неї закохався, здавалося – любив її завжди (з листа від 16 березня 1954 року). Вона про це не знала. Майк був її близьким другом, тому знав про всіх залицяльників Керол і перебіг побачень. Вона – красива, висока білявка з інтелігентною й шляхетною харизмою; натомість він – худорлявий хлопець з великим Адамовим яблуком і довгим носом. Після призову до армії, Ройка було відправлено до Кореї. Саме в цей час йому повідомили про заручини Керол з Ларрі (одним з їхніх сусідів). На початку 1954 року Майк Ройко отримав відпустку, приїхав до Чикаго, часто ходив біля дому Дакменів, проте не посмів зайти (з листа від 16 березня 1954 року). Повернувшись до своєї частини у Блейн (штат Вашингтон, США), написав вибачення Дакменам. Свою відсутність пояснив у майбутній звичній гумористичній манері – так схуд у Кореї, що Боб (брат Керол) не впізнав би його й вкинув би в коробку. Відповідь надійшла йому від Керол. Крім іншого, вона писала, що розлучається, а одруження було помилкою. Тепер Ройко не хотів зволікати. Уже в березні цього ж року нарешті написав їй про свої почуття: «Я закоханий в тебе. Здивована?», проте чітко дав зрозуміти, що не плекає жодних надій на її взаємність (з листа від 16 березня 1954 року).

Родини Ройко й Дакменів. Батько Майка – у верхньому ряду перший зліва.

Листування продовжувалося і протягом лютого 1954 року й січня 1955 року Майк Ройко відправив Керол 112 листів!!! Писав він їх у незвичній для майбутнього Ройка-журналіста манері. Він був досить прагматичною людиною, натомість ці листи пройняті чуйністю, майже чужою для його колонок… Керол писала, що якщо й не відповість взаємністю на почуття Майка, то все ж не відкине їх. Він читав її листи постійно: перед і після ланчу, коли працював, перед початком вечірніх занять, перед сном… (з листа від 15 квітня 1954 року). З часом, у тих же листах, Керол почала проявляти свою симпатію до Майка. У червні Ройко написав, що вона назвала його «Милий» і від того в нього серце билося в два рази сильніше (з листа від 6 червня 1954 року). Їхні стосунки розвивалися досить стрімко, уже в серпні Ройко не боявся писати: «Для мене майбутнє без тебе, це зовсім не майбутнє» (з листа від 23 серпня 1954 року).

Фото зроблене під час вересневої відпустки Майка Ройка

У вересні того ж року Майк Ройко мав відпустку, яку провів у Чикаго. Тоді він й освідчився Керол. Вона погодилась стати його дружиною. Коли Ройко повернувся на військову базу, його вітали з поверненням «додому», а він відповідав: «Вдома – пекло! Я щойно покинув дім» (з листа від 24 вересня 1954 року). Уже на початку листопада Керол прибула до Вашингтона. Вони одружилися 6 листопада 1954 року. На вінчанні Майк Ройко був у цивільному, оскільки визнавав, що уніформа йому огидна й повітряні сили викликають в нього тільки відчуття проблем і бід (з листа від 27 жовтня 1954 року). Після короткого медового місяця (провели його на тихому озері, за 30 миль на південний схід від Сіетла) Керол повернулася до Чикаго, а Ройко – в Блейн. Йому не обіцяли швидкого повернення додому. Проте, уже в першій половині червня наступного року Ройка відправили служити ближче до Чикаго, через хворобу матері (мала рак). Через чотири роки Керол народила йому сина Девіда.

В одному з листів Ройко писав: «Коли ми святкуватимемо 30-ту річницю, я й далі буду трошки враженим і найбільшим щасливчиком на Землі» (з листа від 27 вересня 1954 року). На жаль, Керол раптово померла у 1979 році, не доживши до 30-ї річниці весілля. Саме в цей час Ройко написав найбільш чуттєві повідомлення у своїх колонках: спочатку коротке з проханням про двотижневу відпустку, а коли повернувся:

«Вона була найкращою людиною з усіх, кого я знав. Зробіть мені послугу: якщо десь є людина, яку ви любите, але давно їй про це не говорили, скажіть зараз. Завжди, завжди, завжди говоріть про це зараз».

Обіцяну прекрасну історію кохання Ройко написати не встиг. Його листи до Керол були знайдені й опубліковані їхнім сином після смерті обох.