Засновниця першої жіночої гімназії в Російській імперії – Віра Ващенко-Захарченко

Уявіть ситуацію: тобі 18 років і ти ще й  жінка 🙂 , живеш у ХІХ ст., ще й у Російській імперії, проте не боїшся покинути батьківський-поміщицький дім; боротись за свою фінансову незалежність; пробувати й таки заснувати першу приватну жіночу гімназію в імперії. Це гідне захвату!!! Такою захоплюючою була Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко.

Народилась вона 1840 року у Тверській губернії, в родині поміщиків. Успішно закінчила Катерининський інститут шляхетних дівчат у Петербурзі, де, крім іншого, досконало оволоділа французькою і німецькою мовами.

У 18 років Віра Миколаївна покинула батьківський дім і почала викладати французьку мову у жіночій гімназії Вишнього Волочка. Уже через два роки, прагнучи більшого розвитку, вона поїхала до Києва, де почала працювати в Київському інституті шляхетних дівиць.

«лише гроші, зароблені власною працею, можна вважати своїми. Про ці гроші можна нікому не звітуватися, а це є великою насолодою»

В інституті Віра Миколаївна була класною дамою. Варто зазначити, що на один клас були дві класні дами, які жили в інституті й по черзі цілодобово сиділи з вихованками. Вихованиці Віри Миколаївни називали її найдобрішою класною дамою, якої не боялись, а любили.

Михайло Ващенко-Захарченко

Новий етап в житті цієї жінки розпочався на початку 70-х рр. ХІХ ст., коли вона, тридцятирічна, не побоялась стати матір’ю чотирьох дітей вдівця Михайла Ващенка-Захарченка, математика, професора Київського університету св. Володимира. Згодом вона народила ще двох діток.

Статус багатодітної матері не зупинив Віру Миколаївну. Вона хотіла діяти, створити щось потрібне, використавши набутий досвід. Саме так виникла ідея створення першого приватного навчального закладу для дівчат. По-перше, на такі заклади був попит (не зважаючи на наявність у Києві чотирьох закладів середньої жіночої освіти). По-друге, наявні заклади такого типу не завжди відповідали суспільним вимогам до тогочасного жіноцтва (засновані тоді ж Вищі жіночі курси у Києві вимагали кращої підготовки своїх абітурієнток, ніж її надавали наявні державні заклади). По-третє, Віра Миколаївна мала величезну підтримку і віру в неї з боку чоловіка. Власне зв’язки останнього й допомогли у заснуванні саме приватної жіночої гімназії  (на той час жіночим школам в Російській імперії не надавали статус гімназій) з пансіонатом при ній.

Від: proza.ru

Гімназія містилась у приміщенні колишньої Київської чоловічої прогімназії. Викладачами тут були професори Київського університету та духовної семінарії. Було значно змінено навчальну програму: зокрема, введено викладання англійської мови, анатомії та фізіології людини. Величезну увагу й кошти приділялось наочним матеріалам.

2 серпня 1895 року Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко померла. Не зважаючи на початкові скрути, її справа продовжила існування. Не в останню чергу завдяки міцній організаторській і педагогічній основі, закладеній її засновницею.

Джерело:

Антонець Н.Б. Історія навчально-виховних закладів м. Києва: перша Київська приватна жіноча гімназія О. Дучинської

Вона була людиною «нового часу» – Катерина Мельник-Антонович

Чи не перша жінка – професійний історик в Україні, дружина Володимира Антоновича. Для когось вона була об’єктом постійних пліток, тоді як інші нею захоплювалися. Хтось був шокований її суспільними поглядами і поведінкою, а для когось це був приклад і натхнення до змін.

Катерина Мельник народилась 19 листопада 1859 року у сім’ї лікаря-дворянина. Закінчила гімназійний курс у Полтаві, продовжила навчання у Швейцарії (де паралельно вивчала мови), далі навчалась на Вищих жіночих курсах у Києві, спочатку на математичному факультеті, а пізніше перейшла на історико-філологічний.

Саме тут вона зустріла свого натхненника. Людину, яка не тільки задала напрямок її наукових уподобань чи мала на неї інтелектуальний вплив; а й того, хто спричинював бажання відповідати йому, розділяти його інтереси. Цією людиною був Володимир Антонович, знаний на той час історик.

Володимир Антонович

Любовні стосунки між ними проявились уже на початку 80-х рр. Тоді Катерина була ще студенткою, а В. Антонович одруженим чоловіком. Про його розлучення не могло бути й мови, зважаючи на тогочасні суспільні погляди, Володимира Боніфатійовича могли взагалі звільнити.

Дружина історика – Варвара Іванівна – знала про стосунки чоловіка, між ними навіть існувала своєрідна угода: В. Антонович віддає їй майже всю місячну зарплату, а вона дає йому право «жити на свій розсуд». Таємні зустрічі закохані проводили у маєтку Т. Рильського. Проте досить скоро про ці стосунки стало відомо широкому загалу: дружини громадівців підтримали Варвару Іванівну, тому різко засуджували Володимира Боніфатійовича та Катерину. Про останню постійно гуляли плітки, навіть пересічні кияни «не любили Мельничку». Не зважаючи на це, закохані не припиняли стосунків і понад 20 років жили у цивільному шлюбі. Офіційно одружилися вони тільки після смерті Варвари Іванівни (померла у 1901 р.).

Катерина Мельник відрізнялась від жінок інших діячів громадівського руху. Її сім’я була єдиною, де дружина була самостійною науковою одиницею. Їхній шлюб, так довго невизнаний суспільством, був союзом двох науковців, захоплених однією справою. В. Антонович сприймав свою дружину самостійною і кваліфікованою дослідницею. Вона була чи не першою жінкою, що стала членом-кореспондентом, а пізніше і дійсним членом Московського Імперського археологічного товариства, товариства «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора-Літописця у Києві тощо. К. Мельник-Антонович проводила археологічні розкопки майже по всій підросійській, а пізніше радянській території України (зокрема, здійснила опис цілої серії невідомих кам’яних гробниць Південної України, а з 1929 року працювала над складанням археологічної мапи України); як архівіст написала низку праць з козацької доби; саме вона була головним ініціатором і упорядником архіву і праць свого чоловіка, після його смерті. Сучасники задують й про господарські, організаторські здібності К. Мельник, її людяність й прихильність:

«коли треба зібратися гуртку людей… то відразу – до Антоновича».

На жаль, через «чистку апарату», у 30-х рр. її було звільнено з посади бібліотекаря в Академії Наук. Згодом на неї чекало забуття. Померла Катерина Мельник-Антонович 12 січня 1942 року в злиднях. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерела:

Нікітенко А.І. В. Антонович та К. Мельник: у контексті подружнього життя та наукової співпраці

Руденко Г.Г. Життєвий і творчий шлях К.М. Мельник-Антонович