Сучасне храмове будівництво: Родослав Жук

Кілька років тому вперше серед істориків почула, що ми часто тішимося/популяризуємо минуле. Це добре видно на прикладі туристичного Львова. Натомість, задали тоді питання: “Чи творимо ми зараз щось таке, що власне буде нашою візитівкою – візитівкою початку ХХІ ст. – для наступних поколінь?”

Через деякий час дізналася, що такі ж роздуми і дискусії провадяться не тільки в історичному середовищі, а й у середовищі архітекторів. Останні виступають проти історизму в будівництві: для чого копіювати уже наявні стилі, невже ми не можемо реалізовувати сучасні.

Львовом ХХІ ст. Борис Гудзяк назвав будівлю Центру Митрополита Андрея Шептицького. Але, ще одним «представником сьогодення» в архітектурі Львова вважається Церква Різдва Пресвятої Богородиці (на Сихові). Автором її проекту є Родослав Жук.

Від: iloveukraine.com.ua

Хоча він живе у Канаді (Монреаль), а працює і в Канаді, і в США, наша вікіпедія називає його українським архітектором. Родослав Жук родом з Лемківщини. У 40-х роках ХХ ст. разом з батьками емігрував до Австрії. Навчався у вишах Канади та США, де й викладає. З 2004 року є почесним професором Української академії мистецтв у Києві.

Родослав Жук цікавий тим, що творить сучасну архітектуру не житлових чи бізнес-будівель. Він проектує храми.

Українська Католицька Церква св. Степана Первомученика (Калгарі, Канада). Від: http://www.saintstephencalgary.ca/about.html

“Ми звикли до традиційності у храмовому будівництві. Бо що буває традиційнішим, ніж релігія? І де можна більш наочно виражати цю традицію, як не у храмовому будівництві?”

Такі думки були у моїй голові й неприйняття, коли побачила єдиний реалізований проект Родослава Жука в Україні – Церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Львові.

Ще одним проектом цього архітектора в Україні мала бути церква св. Ольги та Володимира у Калуші. Проте, все завершилося тільки проектом і залитим під нього фундаментом. Тоді надали перевагу виділенню цих коштів на господарські потреби міста.

Українська Католицька Церква Пресвятої Родини (Вінніпег, Канада). Від: https://holyfamilychurch.wordpress.com

Ми любимо традиційну/стару, особливо храмову, архітектуру. Вона, направду, захоплює. Але її творили такі ж люди як ми, тому й зараз ми маємо право творити свої традиції храмового будівництва. Навпаки, добре, коли маєш наочне підтвердження підтримки Церквою сучасного мистецтва. Адже вона завжди наголошує, що треба жити зараз: не в минулому, а зараз.

Українська Католицька Церква Святого Йосафата (Рочестер, США). Від: http://www.stjosaphats.org

Цікаво, що храми Родослава Жука передбачають наявність тут великих приміщень для збору церковної громади поза Службою.

Українська Католицька Церква Пресвятої Євхаристії (Торонто, Канада). Від: http://www.hagiaeucharistia.com

Чесно, храми Родослава Жука дуже незвичні, але байдужими не залишать нікого. Особисто в мене зараз викликають дуже позитивні враження.

Українська Католицька Церква Воздвиження Чесного Хреста. Від: https://www.google.com.ua/maps

Відомо, що у старій церкві, яка стояла на місці нової Церкви Святої Трійці у Кергонсоні,  розпочинав своє священиче служіння Блаженніший Любомир Гузар.

Українська Католицька Церква Святої Трійці (Кергонксон, США).

Засновниця першої жіночої гімназії в Російській імперії – Віра Ващенко-Захарченко

Уявіть ситуацію: тобі 18 років і ти ще й  жінка 🙂 , живеш у ХІХ ст., ще й у Російській імперії, проте не боїшся покинути батьківський-поміщицький дім; боротись за свою фінансову незалежність; пробувати й таки заснувати першу приватну жіночу гімназію в імперії. Це гідне захвату!!! Такою захоплюючою була Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко.

Народилась вона 1840 року у Тверській губернії, в родині поміщиків. Успішно закінчила Катерининський інститут шляхетних дівчат у Петербурзі, де, крім іншого, досконало оволоділа французькою і німецькою мовами.

У 18 років Віра Миколаївна покинула батьківський дім і почала викладати французьку мову у жіночій гімназії Вишнього Волочка. Уже через два роки, прагнучи більшого розвитку, вона поїхала до Києва, де почала працювати в Київському інституті шляхетних дівиць.

«лише гроші, зароблені власною працею, можна вважати своїми. Про ці гроші можна нікому не звітуватися, а це є великою насолодою»

В інституті Віра Миколаївна була класною дамою. Варто зазначити, що на один клас були дві класні дами, які жили в інституті й по черзі цілодобово сиділи з вихованками. Вихованиці Віри Миколаївни називали її найдобрішою класною дамою, якої не боялись, а любили.

Михайло Ващенко-Захарченко

Новий етап в житті цієї жінки розпочався на початку 70-х рр. ХІХ ст., коли вона, тридцятирічна, не побоялась стати матір’ю чотирьох дітей вдівця Михайла Ващенка-Захарченка, математика, професора Київського університету св. Володимира. Згодом вона народила ще двох діток.

Статус багатодітної матері не зупинив Віру Миколаївну. Вона хотіла діяти, створити щось потрібне, використавши набутий досвід. Саме так виникла ідея створення першого приватного навчального закладу для дівчат. По-перше, на такі заклади був попит (не зважаючи на наявність у Києві чотирьох закладів середньої жіночої освіти). По-друге, наявні заклади такого типу не завжди відповідали суспільним вимогам до тогочасного жіноцтва (засновані тоді ж Вищі жіночі курси у Києві вимагали кращої підготовки своїх абітурієнток, ніж її надавали наявні державні заклади). По-третє, Віра Миколаївна мала величезну підтримку і віру в неї з боку чоловіка. Власне зв’язки останнього й допомогли у заснуванні саме приватної жіночої гімназії  (на той час жіночим школам в Російській імперії не надавали статус гімназій) з пансіонатом при ній.

Від: proza.ru

Гімназія містилась у приміщенні колишньої Київської чоловічої прогімназії. Викладачами тут були професори Київського університету та духовної семінарії. Було значно змінено навчальну програму: зокрема, введено викладання англійської мови, анатомії та фізіології людини. Величезну увагу й кошти приділялось наочним матеріалам.

2 серпня 1895 року Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко померла. Не зважаючи на початкові скрути, її справа продовжила існування. Не в останню чергу завдяки міцній організаторській і педагогічній основі, закладеній її засновницею.

Джерело:

Антонець Н.Б. Історія навчально-виховних закладів м. Києва: перша Київська приватна жіноча гімназія О. Дучинської

Вона була людиною «нового часу» – Катерина Мельник-Антонович

Чи не перша жінка – професійний історик в Україні, дружина Володимира Антоновича. Для когось вона була об’єктом постійних пліток, тоді як інші нею захоплювалися. Хтось був шокований її суспільними поглядами і поведінкою, а для когось це був приклад і натхнення до змін.

Катерина Мельник народилась 19 листопада 1859 року у сім’ї лікаря-дворянина. Закінчила гімназійний курс у Полтаві, продовжила навчання у Швейцарії (де паралельно вивчала мови), далі навчалась на Вищих жіночих курсах у Києві, спочатку на математичному факультеті, а пізніше перейшла на історико-філологічний.

Саме тут вона зустріла свого натхненника. Людину, яка не тільки задала напрямок її наукових уподобань чи мала на неї інтелектуальний вплив; а й того, хто спричинював бажання відповідати йому, розділяти його інтереси. Цією людиною був Володимир Антонович, знаний на той час історик.

Володимир Антонович

Любовні стосунки між ними проявились уже на початку 80-х рр. Тоді Катерина була ще студенткою, а В. Антонович одруженим чоловіком. Про його розлучення не могло бути й мови, зважаючи на тогочасні суспільні погляди, Володимира Боніфатійовича могли взагалі звільнити.

Дружина історика – Варвара Іванівна – знала про стосунки чоловіка, між ними навіть існувала своєрідна угода: В. Антонович віддає їй майже всю місячну зарплату, а вона дає йому право «жити на свій розсуд». Таємні зустрічі закохані проводили у маєтку Т. Рильського. Проте досить скоро про ці стосунки стало відомо широкому загалу: дружини громадівців підтримали Варвару Іванівну, тому різко засуджували Володимира Боніфатійовича та Катерину. Про останню постійно гуляли плітки, навіть пересічні кияни «не любили Мельничку». Не зважаючи на це, закохані не припиняли стосунків і понад 20 років жили у цивільному шлюбі. Офіційно одружилися вони тільки після смерті Варвари Іванівни (померла у 1901 р.).

Катерина Мельник відрізнялась від жінок інших діячів громадівського руху. Її сім’я була єдиною, де дружина була самостійною науковою одиницею. Їхній шлюб, так довго невизнаний суспільством, був союзом двох науковців, захоплених однією справою. В. Антонович сприймав свою дружину самостійною і кваліфікованою дослідницею. Вона була чи не першою жінкою, що стала членом-кореспондентом, а пізніше і дійсним членом Московського Імперського археологічного товариства, товариства «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора-Літописця у Києві тощо. К. Мельник-Антонович проводила археологічні розкопки майже по всій підросійській, а пізніше радянській території України (зокрема, здійснила опис цілої серії невідомих кам’яних гробниць Південної України, а з 1929 року працювала над складанням археологічної мапи України); як архівіст написала низку праць з козацької доби; саме вона була головним ініціатором і упорядником архіву і праць свого чоловіка, після його смерті. Сучасники задують й про господарські, організаторські здібності К. Мельник, її людяність й прихильність:

«коли треба зібратися гуртку людей… то відразу – до Антоновича».

На жаль, через «чистку апарату», у 30-х рр. її було звільнено з посади бібліотекаря в Академії Наук. Згодом на неї чекало забуття. Померла Катерина Мельник-Антонович 12 січня 1942 року в злиднях. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерела:

Нікітенко А.І. В. Антонович та К. Мельник: у контексті подружнього життя та наукової співпраці

Руденко Г.Г. Життєвий і творчий шлях К.М. Мельник-Антонович

Металева картка задля стейка та інші пригоди Стіва Возняка

Стів Возняк – співзасновник компанії Apple та конструктор одних з перших персональних комп’ютерів у світі – Apple I та Apple II (разом зі Стівом Джобсом). Деякі генеалоги говорять про його українське коріння (батько перебрався з Буковини до США після Другої світової війни). Сам Стів Возняк зазначає, що мати походить з Німеччини, а родина батька з Польщі.

Стіва Возняка називають «комп’ютерником за кадром», він не є такою публічною особою, якою був Стів Джобс. Проте, ті, хто спілкувалися з Возом (“Woz” – загальновідоме звертання до нього) визнають його набагато цікавішою особою, ніж Джобс. Підтвердженням чому є його особисті історії.

Одна з таких історій стосується бізнес-картки Воза. Вона зроблена з металу, на ній зображено Зоряний шлях у 3-D форматі. Виглядає так, як повинна виглядати картка заможної людини. Проте Стів Возняк признається, що ця картка у нього з’явилась виключно через необхідність, а не з пихатості. Після подій 11 вересня у всіх літаках заборонили використання металевого кухонного приладдя. Тобто всі ложки, вилки, ножі замінили пластиковими. А така металева бізнес-картка допомагає Возу різати його стек так, як він звик, навіть у літаках 🙂

У 2009 році досить габаритний Стів Возняк все ж погодився взяти участь у шоу «Танці з зірками». Тут він готував чотири різні танці, включно з аргентинським танго. Хоча він старався й покалічив ноги, все ж вибув з шоу досить швидко. Після цього він відмовляється публічно танцювати.

Говорять, що Стів Возняк з дружиною є хорошими друзями Кані Веста та Кім Кардашян.

Коли у 80-х рр. ХХ ст. у Росії й штаті Орегон (США) було неможливо купити колу, яку Воз дуже любить, він придумав вихід: переливав колу в інші банки і мав біля себе свій улюблений напій.

Стів Возняк – атлет. Він головний пропагандист Segway polo. Щороку проводиться чотириденний турнір з цього виду спорту під назвою Woz Challenge Cup. Segway polo є глобально-визнаним спортом. До того ж, заняття ним є позитивним критерієм при виборі кандидата на посаду в Google.

У 1981 році Воз пілотував літак, який, через нещасний випадок, побився об смугу злету. Стів Возняк був серйозно травмованим, через що втратив короткочасно пам’ять. Воз каже, що відновитись йому допомогли комп’ютерні ігри на Apple II, проте його дружина заперечує: «Він зробив це самостійно!».

Джерела:

https://www.forbes.com/sites/montymunford/2017/03/20/crazy-things-that-you-may-not-know-about-steve-wozniak/#14738f2017be

https://uk.wikipedia.org/wiki/Стів_Возняк

Владислав Єрко: “Я особисто в три роки був генієм! Це зараз я ідіот…”

Книги з його ілюстраціями часто купляють заради ілюстрацій. Його роботами захоплюються Джоан Роулінг, Пауло Коельо, «Уорнер Бразерс». Книги з його малюнками визнаються найкращими не тільки в Україні, а й, зокрема, у Великобританії, США. Він – український ілюстратор Владислав Єрко.

Одним з моїх улюблених занять з донечкою є перегляд малюнків до книги «Маленький принц» видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Ці ілюстрації авторства Владислава Єрка – художника, який, як і «Маленький принц», викликає постійне захоплення як у діток, так і в дорослих.

Цікаво, що Владислав Єрко не має вищої освіти (він так і не завершив навчання у Київському Поліграфічному інституті), проте уже з другого курсу працював ілюстратором і був членом Спілки художників.

Народився він у 1962 році, дитинство провів у бабусі в селі на Київщині, виховувався без батька. Навчався в інтернаті, де, як сам визнає, «з’являється якась техніка безпеки». Ще з дитинства любив розглядати книги з картинами. У 6-7 років почав трохи малювати, часто редагував наявні вдома чужі ілюстрації 🙂

Набирався досвіду на радянських мистецьких зразках: на другому курсі (у 1986 році) проілюстрував книгу про піонерів, потім робив плакати до фільмів, з 1990 року працював у видавництві «Молодь». Тут ілюстрував книги соціалістичного спрямування. В той час видання таких книг було формальністю, частіше всього вони зразу ж ішли на макулатуру. Саме тому ілюстрації до них не дуже перевірялися, тому Владислав Єрко міг малювати те, чого прагнув.

Після цього було видавництво «Софія» з обкладинками до книг Пайло Коельо. Останній визнав їх найкращими ілюстраціями його творів. Далі видавництво «Ніка-центр» і, звичайно ж, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Владислав Єрко завжди хотів ілюструвати дитячу книгу, тому в останньому випадку потрапив куди треба. В ілюстратора дуже хороші відносини з Іваном Малковичем – його хрещеним батьком. І. Малкович не міг сприйняти, що у нього працює нехрист, тому змусив В. Єрка охреститися. Сам ілюстратор визнає, що «після того його життя почало йти у правильному напрямку».

Перегляд “Маленького принца”

Владислав одружений вдруге. Наголошує на тому, що «люди мають бути разом, доки кохають одне одного». Зі своєю теперішньою дружиною він познайомився коли вона мала 18 років й була одруженою і вагітною. У той час він також мав дружину і готувався стати батьком. Вони залишались друзями ще наступні 16 років.

Особливістю й запорукою успіху Владислава Єрка є те, що він просто отримує задоволення від процесу роботи, а не від наступного споглядання своїх творінь:

«Для мене головніше, що я сам тішуся в процесі»

Він не зраджує своїх бажань, не пристосовує їх й сам не пристосовується під умови/реальність. Наприклад, ілюстрації до «Снігової королеви» та «Казок Туманного Альбіону» малював не на замовлення, тоді ще ніхто й не говорив про ілюстрацію дитячої книги чи про роботу в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Це було його внутрішнє бажання. З “Казками Туманного Альбіону” взагалі була цікава історія: Владислав Єрко знайшов її на смітнику, книгу 1962 року з жахливими ілюстраціями 🙂 Художник звертався до різних видавництв щодо публікації цих книг з його ілюстраціями й отримував численні відмови. Згодом саме «Снігова королева» видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА з ілюстраціями Владислава Єрка стане «Книгою року-2000», у 2006 році – кращою дитячою книгою США, а Пауло Коельо зізнається: «Це найдивовижніша дитяча книга, яку я бачив у своєму житті». Його «Казки Туманного Альбіону» того ж видавництва стали «Книгою року-2003».

Ще однією особливістю творчості В. Єрка є те, що малюючи для дітей, він орієнтується на себе в дитинстві і визнає:

«Я особисто в три роки був генієм! Це зараз я ідіот…»

Коли йому закидають величезну кількість деталей на його ілюстраціях, важкість їхнього сприйняття дітьми, він впевнено констатує: «Нічого зайвого в дитинстві не буває». Його незвичне ставлення й сприйняття дітей неодмінно відбивається на його творчості і є ще однією запорукою успіху ілюстрацій Владислава Єрка:

«Головне – любити свою дитину і отримувати задоволення від того, що вона вільна, живе своїм життям, ти їй у цьому не заважаєш, а якщо можеш – допомагаєш. Найгірше – привласнення дитини батьками».

Джерела:

http://ababahalamaha.com.ua/uk/Єрко_Владислав

http://ababahalamaha.com.ua/uk/«Країна»,_2010-06-28,_Владислав_Єрко:_«Чоловік_стає_людиною_після_25_років»

http://ababahalamaha.com.ua/uk/«Україна_молода»,_2007-05-07,_Владислав_Єрко:_«Малкович_затягнув_мене_в_церкву._Не_міг_дивитися_на_нехриста_у_видавництві»

http://ababahalamaha.com.ua/uk/Дзеркало_тижня,_2005-12-30,_Владислав_Єрко:_«Нічого_зайвого_в_дитинстві_не_буває»