Льюіс Майлстоун

Два «Оскари», поки найкращий «На Західному фронті без змін», перші «Одинадцять друзів Оушена»… – це все про “кишинівського одесита” 🙂 Лейба Мільштейна (Льюіс Майлстоун). Геніальний для свого часу режисер, але непроста особистість:

  1. Народився 1895 року в єврейській сім’ї в Кишиневі. Був третьою дитиною текстильного мануфактурника (у сім’ї було 6 дітей). Ім’я при народженні – Лейб Мільштейн.
  2. Ріс в Одесі. Навчався у Бельгії й Німеччині, де вивчав інженерію.
  3. Вільно спілкувався російською і німецькою мовами. Дуже любив читати.
  4. Ще з ранніх років пробував себе в театрі, правда у масовці.
  5. У 1913 чи 1914 році відправився до США з 6-ма доларами в кишені.
  6. До 1917 року працював на різноманітних тимчасових роботах, як от посудомийника чи асистента фотографа.
  7. У 1917 році записався до сигнальної служби військових сил США, де навчився робити короткометражні фільми для солдат.
  8. В час Першої світової війни служив у Франції. Після війни отримав американське громадянство.
  9. Роботу в Голівуді розпочав з помічника монтажера при режисері Уільямі Сайтері. Саме в проектах останнього працював редактором, асистентом режисера, сценаристом на початку 20-х років ХХ ст.
  10. Перший фільм зняв у 1925 році, а вже через чотири роки отримав премію «Оскар» за кращу комедійну режисуру (фільм «Два арабські лицарі»).
  11. У 1930 році отримав другий «Оскар». Цього разу за найкращу картину року (фільм «На Західному фронті без змін»).

    Оскароносні фільми режисера.
  12. Коли продюсер фільму «На Західному фронті без змін» побажав «happy ending» для картини, Майлстоун відповів: «Одержав твоє побажання «щасливого кінця». Ми дозволимо німцям виграти!» 🙂
  13. Протягом 1946-1954 рр. працював переважно у Франції й Італії, через розслідування його антиамериканської діяльності.
  14. Льюіс Майлстоун відзначився нововведеннями у кінематографі: камери закріплював на дерев’яні треки, через що фільми виходили більш реалістичними й рухливішими; використовував миттєві діалоги; знімаючи воєнні сцени, замість банального воєнного полотна, подавав закадровий музичний лейтмотив в перемішку з думками й монологами окремих солдат.
  15. Мав важкий характер: розповідають про його непорозуміння через договір чи художні моменти з Говардом Х’юзом, братами Ворнерами й керівництвом студій. Він ніколи не укладав довготривалий контракт, проте завжди був забезпеченим роботою, працюючи для більшості головних студій.
  16. Загалом є режисером 52 картин. На Алеї Слави в Голівуді розміщена його зірка.

Юозас Мільтініс

У 60-70-их роках минулого століття до провінційного литовського містечка, з малими дерев’яними будинками, городами, криками півнів та гусьми на головній вулиці, прибували цілі автобуси людей зі всієї Литви, а нерідко й Союзу. Що могло так їх зацікавити? Мистецтво! А точніше театральна студія Юозаса Мільтініса в Паневежисі. Не зважаючи на периферійне розміщення, в театрі ставили камерні інтелектуальні трагедії, складні п’єси з досить модерними для того часу трактуваннями (дивились тут «Гедду Габлер» Ібсена, «Макбет» Шекспіра, п’єси Чехова, Булгакова, Гауптмана). Феномен театру був невід’ємною складовою феномену самого Ю. Мільтініса. Тому недивно, що після його виходу на пенсію у 1980 році театр уже не досягав попереднього успіху й слави. Ось вам кілька фактів про цю особистість і його витвір:

  1. На початку 30-х років Юозас Мільтініс був звільнений з трупи театру Шаулля за професійну непридатність.
  2. Ю. Мільтініс відправився до Парижу без засобів для існування й не знаючи французької.
  3. Режисер самостійно вивчив французьку, англійську, італійську, іспанську та німецьку мови.
  4. Серед друзів Ю. Мільтініса були П. Пікассо, Ж.-Л. Барро, Ж. Вілар, Ж. Капо. З ними він познайомився під час свого навчання в Парижі у студії Шарля Дюллена.
  5. Засновуючи театр в Паневежисі у 1940 році, влада надала Ю. Мільтінісу тільки будівлю із залом на 320 місць. До відкриття театру готувалися два роки. Театр діяв і в часи німецької окупації.
  6. Ю. Мільтініс підкреслював, що в спектаклі не може бути дрібниць, тому міг сам малювати тканину для костюмів.
  7. Актори театральної студії вели досить аскетичний спосіб життя: на початку заснування театру змушені були жити в монастирі; тут існувало правило – «ніяких сімей в театрі, бо це приведе до інтриг»; під час антракту актори зразу ж повинні були йти до переодягальні для отримання зауважень Мільтініса; вони ніколи не виходили на поклон (режисер вірив, що актор повинен залишатись загадкою).
  8. Успіх акторів театральної студії Ю. Мільтініса у кіно пояснюють частим практикуванням тут імпровізації, плеканням й збереженням в акторах народного/побутового начала.

    Відомі учні-кіноактори. Зліва: Бронюс Бабкаускас та Любомирас Лауцявичус. Справа: Донатас Баніоніс
  9. Ю. Мільтініс сам читав лекції з гуманітарних дисциплін своїм підопічним. Прагнув виховати не просто актора, а інтелектуальну особистість.
  10. В театрі існувала постійна атмосфера конкуренції, задля розвитку, з лозунгом: «Слабший, поступись місцем сильнішому!»
  11. Ю. Мільтініс не сприймав вузівських рамок у підготовці актора. Зазначав, що комусь, щоб вийти на сцену, достатньо одного року навчання, а іншим потрібно 5-6 років.
  12. Режисер виступав за прийняття до театру 13-літніх, адже вони ще не втратили відчуття гри, воно ще не витіснилось практицизмом (у роки розквіту театру – 60-70-ті рр. ХХ ст. – його ядром були ті актори, які прийшли до студії у 1940 році, коли їм було по 15-16 років).
  13. На перший курс театральної студії Ю. Мільтініса могло вступити 20-25 осіб, проте завершували її 5-6.
  14. Ю. Мільтініс не приймав до свого театру жодного актора зі сторони, тільки тих, які завершили Паневежиську театральну студію.
  15. Протягом 1954-1959 років Ю. Мільтініс був знятий з посади головного режисера театру, проте ставив спектаклі під чужим іменем.

Той, що зберіг гідність батька – Степан Король

Він був простим селянином, з діда-прадіда. Правда прізвище мав нехлопське – Король. І чого б це? Та не дуже над тим задумувався, то хіба нащадки прагли бодай трохи «блакитної крови». Простий селянин, зі своїми звичками, часто не дуже привабливими. Як от, одного разу так заборгував в шинку, що корову прийшлося єврею віддати. Мав дружину, четверо дітей: двох синів і двох дочок. Та от жив у нелегкий час, не тільки для простого селянина, але й для всього, без перебільшення, світу. В час світових воєн. Особливо важкою була друга, бо зачепила не його безпосередньо, а дорожче – синів. Й зачепила так, що й ворогу не побажаєш. Старший Василь після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році пішов служити до війська, пізніше брав участь у німецько-радянській війні у лавах Червоної армії. Правда, не дуже навоювався, бо тяжко занедужав. Довго пролежав у госпіталі, проте Бог послав йому ангела-охоронця у  вигляді медсестри Євдокії. Сама вона була українкою, уже з радянської України. Вона собі дуже сподобала молодого вояку й вирішила, що мусить його врятувати, виходити. Вірила, що то її доля, тому з усіх сил шукала необхідні ліки й таки досягла свого: Василь одужав й одружився на ній. Як у той час велося, Василь привіз дружину додому, до батьківської хати. Проте, не натішилися Королі невісткою, родинним затишком. Село тоді контролювалося УПА й, очевидно, з поваги до родини Короля, було повідомлено, що ввечері упівці прийдуть по невістку. Прийшлося старому збирати всю волю в кулак, запрягати воза, в нього класти сина й невістку, прикидати хмизом й везти до найближчої залізничної станції – до Калуша, через сусідні Середній і Старий Угринів (той самий, ви правильно зрозуміли). Не знаємо, що в той час відчували втікачі та їхній рятіник, але як передати почуття вимушеної розлуки?! Батько з сином більше не побачаться… Василь з Євдокією виїдуть до Казахстану. Сам, без дружини й двох дітей, вперше приїде додому аж в 60-х роках. Не знатиме іншої дороги з Калуша, крім тієї, якою його віз батько. Нею й ітиме пішки до батьківської хати, якої уже не буде…

Проте, цей син хоча б залишився живим. Важче було пережити смерть молодшого. Микола був активним парубком, красенем, високим, було чим гордитися. До того ж, не хотів обмежуватися тільки рутиною сільського життя, його цікавило й щось інше: Микола був членом ОУН-Юнацтво. Національносвідома петранківська молодь цілком логічно входила до цього об’єднання, зважаючи на діяльність досвідченого петранківчанина-оунівця Матвія Сьомака-Гонти (уже навесні 1943 року почав створювати сотню з односельчан й молоді сусідніх сіл – ВО-4 УПА Захід «Рисі»).

Фото: Матвій Сьомак-“Гонта”. 1942 рік. Фрагмент вистави “Невольник”. Другий справа – Микола Король

Микола вступив у лави УПА, правда, поки невідомо які саме функції він там виконував. Мав дівчину Настю, з якою мріяли про спільне спокійне майбутнє у своїй Україні. Проте, доля приготувала інше: ранньої весни 1946 року, коли у селі діяли яструбки («истребительные батальоны»), на Миколу приготували засідку. Бачили її односельчани, які в той час ішли на поле, орати на овес. Вони й почули крик своєї односельчанки, колишньої упівки: «Никольцю, здайся й будеш жити!» Не здався… Такого життя не хотів… Мріяв про інше і якщо жити, то тільки там… з Настею… Того дня село дізналось про смерть Миколи Короля, молодого двадцятиоднорічного хлопця, тіло якого прострелили наскрізно. Мертового Миколу виставили напоказ на площі перед школою, скликали селян для розпізнання тіла, серед них був і старий Король. Коли спитали чи його син, не відмовився, ствердив, що його; інакше не міг, тай не вмів. Коли дорікнули, що погано виховав сина, відповів, показуючи на зброю яструбка: «А тобі батько то в руки давав?» Все ж попрощатися з сином батько зумів. Хтось з місцевих яструбків повідомив старого Короля, що тієї ночі їх не буде в селі. Тіло Миколи збиралися відвозити до районного центру наступного дня, а до того часу закопали в полі вище школи, недалеко від кладовища. Першою кинулась до коханого Настя: розгрібала землю руками, ридала й голосила так, що й досі пам’ятають ті, хто були тоді дітьми. Ридала, не ховаючись, не думаючи про осуд, страх бути покараною «за зв’язки з ворогом», плакала за вимріяним життям і, як і Микола, інакше жити не хотіла… Старий Король знав, що повинен поховати сина за християнським звичаєм. Похоронили Миколу на краю кладовища, правда хрест на могилу ставив уже не Король, а його дочка у 60-х роках… Остання довго мовчала про брата, якого дуже любила й від якого у неї залишились тільки шапка. Будучи й заміжньою жінкою, обіймала її й гірко плакала…

Старим Королем був мій пра-прадід. У нас в сім’ї найчастіше згадують й дуже шанують вуйка Миколу. Я також завжди захоплювалась цією людиною, пишалась, що у мене є такий предок. Проте, зараз усвідомила: як важко було бути батьками дітей, доля яких склалась так різно; як важко залишатись батьком для обидвох; як важко втрачати своїх дітей, розуміючи, що ти продовжуєш жити. Не сумніваюся, що кожна родина має такі історії. Популяризуйте їх, пишайтеся ними, ставте в приклад. Ці люди хотіли просто жити: хтось у себе вдома, хтось в омріяній Україні. А для нас це така буденність, яку часто ми перетворюємо в щось навіть не варте уваги. Радіймо можливості просто жити та ще й у своїй країні, у своєму «вдома».

P.S. Події відбувались у селі Петранка (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області).

Жінка, яка донесла на Миколу Короля, виїхала з села на Далекий Схід й приїздила тільки раз.

Настя вийшла заміж за лемка-переселенця й поселились вони в сусідньому селі.

покликання

Це коли не тільки ти віриш…

Покликання – це документальний повнометражний фільм про успішних молодих українців, які, попри всі страхи та стереотипи, довели, що досягнення успіху в улюбленій справі можливе.

Метою фільму є показати українській молоді, що будь які перешкоди можна подолати. У світі, де кожний має таку силу змінити щось важливе в своєму житті, проте лінується зробити лише перший крок, ми звинувачуємо обставини, суспільство, тільки не себе. Уявіть, наскільки яскравим змогло б стати ваше життя, якби кожне ваше бажання щось робити не зникало при думці, що нічого не вийде. Якби кожна ідея втілювалася в життя, оминаючи стереотипні упередження.

Інформація про фільм:

Покликання / Calling

Країна: Україна
Режисер: Станіслав Пуздряк
Студія: Boroda Cinema | http://borodacinema.com/
Жанр: документальний
Прем’єра (в Україні): орієнтовно грудень 2017

Джерело: YouTube

Vova Zagranovsky. Понад 6 млн. переглядів на YouTube!!!

Вова Заграновський – простий хлопець з Косова (що на Іванофранківщині), відео якого For Justin Timberlake (String art) набрало понад 6 млн. переглядів на YouTube (протягом перших двох днів – більше 200 тис.). Для реалізації проекту було використано 24 км. нитки, 13 тис. цвяхів та 200 год. часу. Вова Заграновський називає себе фільммейкером та ютубером. Власне на YouTube створив свій канал з дійсно якісним контентом: https://www.youtube.com/channel/UCmZ53oxBaSIgKNinuoHtkCg/featured Основна тематика відеороликів: екстрим, спорт, арт, розважальний контент та соціальні ролики.