Засновниця першої жіночої гімназії в Російській імперії – Віра Ващенко-Захарченко

Уявіть ситуацію: тобі 18 років і ти ще й  жінка 🙂 , живеш у ХІХ ст., ще й у Російській імперії, проте не боїшся покинути батьківський-поміщицький дім; боротись за свою фінансову незалежність; пробувати й таки заснувати першу приватну жіночу гімназію в імперії. Це гідне захвату!!! Такою захоплюючою була Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко.

Народилась вона 1840 року у Тверській губернії, в родині поміщиків. Успішно закінчила Катерининський інститут шляхетних дівчат у Петербурзі, де, крім іншого, досконало оволоділа французькою і німецькою мовами.

У 18 років Віра Миколаївна покинула батьківський дім і почала викладати французьку мову у жіночій гімназії Вишнього Волочка. Уже через два роки, прагнучи більшого розвитку, вона поїхала до Києва, де почала працювати в Київському інституті шляхетних дівиць.

«лише гроші, зароблені власною працею, можна вважати своїми. Про ці гроші можна нікому не звітуватися, а це є великою насолодою»

В інституті Віра Миколаївна була класною дамою. Варто зазначити, що на один клас були дві класні дами, які жили в інституті й по черзі цілодобово сиділи з вихованками. Вихованиці Віри Миколаївни називали її найдобрішою класною дамою, якої не боялись, а любили.

Михайло Ващенко-Захарченко

Новий етап в житті цієї жінки розпочався на початку 70-х рр. ХІХ ст., коли вона, тридцятирічна, не побоялась стати матір’ю чотирьох дітей вдівця Михайла Ващенка-Захарченка, математика, професора Київського університету св. Володимира. Згодом вона народила ще двох діток.

Статус багатодітної матері не зупинив Віру Миколаївну. Вона хотіла діяти, створити щось потрібне, використавши набутий досвід. Саме так виникла ідея створення першого приватного навчального закладу для дівчат. По-перше, на такі заклади був попит (не зважаючи на наявність у Києві чотирьох закладів середньої жіночої освіти). По-друге, наявні заклади такого типу не завжди відповідали суспільним вимогам до тогочасного жіноцтва (засновані тоді ж Вищі жіночі курси у Києві вимагали кращої підготовки своїх абітурієнток, ніж її надавали наявні державні заклади). По-третє, Віра Миколаївна мала величезну підтримку і віру в неї з боку чоловіка. Власне зв’язки останнього й допомогли у заснуванні саме приватної жіночої гімназії  (на той час жіночим школам в Російській імперії не надавали статус гімназій) з пансіонатом при ній.

Від: proza.ru

Гімназія містилась у приміщенні колишньої Київської чоловічої прогімназії. Викладачами тут були професори Київського університету та духовної семінарії. Було значно змінено навчальну програму: зокрема, введено викладання англійської мови, анатомії та фізіології людини. Величезну увагу й кошти приділялось наочним матеріалам.

2 серпня 1895 року Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко померла. Не зважаючи на початкові скрути, її справа продовжила існування. Не в останню чергу завдяки міцній організаторській і педагогічній основі, закладеній її засновницею.

Джерело:

Антонець Н.Б. Історія навчально-виховних закладів м. Києва: перша Київська приватна жіноча гімназія О. Дучинської

Вона була людиною «нового часу» – Катерина Мельник-Антонович

Чи не перша жінка – професійний історик в Україні, дружина Володимира Антоновича. Для когось вона була об’єктом постійних пліток, тоді як інші нею захоплювалися. Хтось був шокований її суспільними поглядами і поведінкою, а для когось це був приклад і натхнення до змін.

Катерина Мельник народилась 19 листопада 1859 року у сім’ї лікаря-дворянина. Закінчила гімназійний курс у Полтаві, продовжила навчання у Швейцарії (де паралельно вивчала мови), далі навчалась на Вищих жіночих курсах у Києві, спочатку на математичному факультеті, а пізніше перейшла на історико-філологічний.

Саме тут вона зустріла свого натхненника. Людину, яка не тільки задала напрямок її наукових уподобань чи мала на неї інтелектуальний вплив; а й того, хто спричинював бажання відповідати йому, розділяти його інтереси. Цією людиною був Володимир Антонович, знаний на той час історик.

Володимир Антонович

Любовні стосунки між ними проявились уже на початку 80-х рр. Тоді Катерина була ще студенткою, а В. Антонович одруженим чоловіком. Про його розлучення не могло бути й мови, зважаючи на тогочасні суспільні погляди, Володимира Боніфатійовича могли взагалі звільнити.

Дружина історика – Варвара Іванівна – знала про стосунки чоловіка, між ними навіть існувала своєрідна угода: В. Антонович віддає їй майже всю місячну зарплату, а вона дає йому право «жити на свій розсуд». Таємні зустрічі закохані проводили у маєтку Т. Рильського. Проте досить скоро про ці стосунки стало відомо широкому загалу: дружини громадівців підтримали Варвару Іванівну, тому різко засуджували Володимира Боніфатійовича та Катерину. Про останню постійно гуляли плітки, навіть пересічні кияни «не любили Мельничку». Не зважаючи на це, закохані не припиняли стосунків і понад 20 років жили у цивільному шлюбі. Офіційно одружилися вони тільки після смерті Варвари Іванівни (померла у 1901 р.).

Катерина Мельник відрізнялась від жінок інших діячів громадівського руху. Її сім’я була єдиною, де дружина була самостійною науковою одиницею. Їхній шлюб, так довго невизнаний суспільством, був союзом двох науковців, захоплених однією справою. В. Антонович сприймав свою дружину самостійною і кваліфікованою дослідницею. Вона була чи не першою жінкою, що стала членом-кореспондентом, а пізніше і дійсним членом Московського Імперського археологічного товариства, товариства «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора-Літописця у Києві тощо. К. Мельник-Антонович проводила археологічні розкопки майже по всій підросійській, а пізніше радянській території України (зокрема, здійснила опис цілої серії невідомих кам’яних гробниць Південної України, а з 1929 року працювала над складанням археологічної мапи України); як архівіст написала низку праць з козацької доби; саме вона була головним ініціатором і упорядником архіву і праць свого чоловіка, після його смерті. Сучасники задують й про господарські, організаторські здібності К. Мельник, її людяність й прихильність:

«коли треба зібратися гуртку людей… то відразу – до Антоновича».

На жаль, через «чистку апарату», у 30-х рр. її було звільнено з посади бібліотекаря в Академії Наук. Згодом на неї чекало забуття. Померла Катерина Мельник-Антонович 12 січня 1942 року в злиднях. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерела:

Нікітенко А.І. В. Антонович та К. Мельник: у контексті подружнього життя та наукової співпраці

Руденко Г.Г. Життєвий і творчий шлях К.М. Мельник-Антонович

Небуденна Уляна Паньо

Погодьтеся, створення арт-простору на базі музею невеличкого містечка, популяризація тут європейського тренду – промислового туризму, реалізація проектів неформальної освіти із залученням мистецьких методик – це небуденна річ. Вся ця діяльність належить особистості, яка не сприймає себе цікавою чи яскравою, проте, коли б всі були такими неяскравими, ми б жили у дуже барвистому й гуманному світі. Ця особистість – Уляна Паньо, активна громадська діячка й до нещодавна директор музейно-виставкового центру Калуша.

Пані Уляно, більшість людей, які Вас знають, відразу ж зазначають про Вашу ерудованість. Звідки таке прагнення весь час вчитись і дізнаватись щось нове?

Тут, мабуть, швидше можна говорити про банальну цікавість до світу, а не ерудицію. А цікавість – внутрішнє прагнення. Я не можу пояснити це оточенням, в якому росла чи вчилась. Просто цікавлюсь, тай все. Тим більше в сучасну епоху Інтернету, здається, інакше й не можна. А ще: я гуманітарій, який застав Радянський Союз. А там спостерігався не просто застій у гуманітарній сфері, а занепад. Тому, маючи зараз можливість ознайомитися з досягненнями гуманітарних наук, чому цим не скористатися?!

За освітою Ви піаніст. Чому саме таку професію обрали і в якому середовищі навчались?

Не можу сказати, що моїм покликанням було стати музикантом чи вступ до музучилища (Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. – Авт.) був омріяним. Скажу так: при вступі до музучилища не питали про походження, їх не цікавило чим займалися твої батьки до твого народження, тому сюди вступити я могла (батьки Уляни Паньо свого часу були репресовані з Львівщини на Схід СРСР. – Авт.). Середовище училища було дуалістичним: з одного боку були студенти й викладачі зі справді інтелігентних сімей (з Коломиї, рідше Станіславова, Львова), репресованих чи тих, що зуміли вижити; з іншої сторони були ті, які в основному походили з родин радянських військових й мали зовсім інше, дивне для нас, уявлення про мистецтво й загалом про світ.

Мене дуже здивувало, що Ви не вважаєте себе калушанкою. Ви набагато більше знаєте про це місто й популяризуєте його, ніж ті, хто ідентифікує себе калушанином.

Тому й усе це роблю, адже можу оцінювати ситуацію, споглядаючи збоку, а не зсередини. Мої батьки й уся родина з Яворівщини. Ті люди, їхній архетип мені ближчий, ніж калуський чи бойківський. Коли ми з «Союзом українок України» в Калуській філії Союзу українок виграли проект «Бойків світ», то їздили по бойківських селах Рожнятівщини і Калущини для збору етнографічного матеріалу. Дуже добре, що з нами був Ігор Липовський, який сам з тих країв, сам бойко, тому знав як виходити на контакт з цими людьми. Вони досить закриті, натомість на Яворівщині всі набагато відкритіші. Це мені ближче… Якщо говорити про корінних калушан, то їх після Другої світової війни залишилось мало. Тоді місто пережило гуманітарну кризу: єврейську громаду (а це більшість населення) вистріляли, а польську й українську – вивезли. Проте, особисто я не можу, тай не хочу, повністю відсторонитися від Калуша. Я все життя прожила на «посьолку» (спальний мікрорайон Калуша. – Авт.), який рідний для мене, як і будинок, в якому росла й живу досі.

Мене завжди захоплювала ваша робота над музейно-виставковим центром (зараз включає краєзнавчий музей Калущини, меморіальний музей «Калуська в’язниця», музей-оселю родини Івана Франка в Підгірках, арт-галерею та виставкову залу. – Авт.). А саме прагнення створити у маленькому місті, з досить незацікавленою аудиторією, нестандартний арт-простір. Чи реалізувалась мета, яку ставили перед заснуванням цього центру?

Першочерговою метою було надати калуським музеям статус юридичної установи, а не громадської. Це була прагматична мета, яка б допомогла стабільно фінансувати музеї з міського бюджету. Музейно-виставковий центр (далі – МВЦ) був зареєстрований у 2012 році. Натомість метою моєї роботи у музеї було «анімовувати краєзнавче життя» (з 2004 року пані Уляна очолювала краєзнавчий музей Калущини. – Авт.). Я завжди була прихильником можливості доторкнутися до музейних експонатів. Я сприймаю музейний предмет, як предмет комунікації. Власне музею потрібно придумати стиль цієї комунікації. Наприклад, коли людина може прийти в музей, сісти на зручному кріслі чи канапі, випити чаю/кави, при цьому вона точно подивиться, що є навкруги. З наявністю експонатів у Калуші була велика проблема. Музей Калущини заснували щойно в 1997 році, через вказану гуманітарну кризу тут мало свідків подій ХХ ст., а ті, які залишились, не дуже хотіли йти на співпрацю. Зараз ситуація значно покращилась, особливо після археологічних розкопок Калуша (розпочались влітку 2015 року, проходять у старій частині міста, на території теперішнього меморіального музею «Калуська в’язниця». – Авт.). Люди більше цікавляться музеєм, тому самі приносять цінні речі.

Хочете сказати, що цікавість калушан до музеїв зростає?

Так. Коли проводили розкопки, то приходило багато молодих хлопців-краєзнавців допомагати. У них аж очі світилися: історія «добувалась» у них на очах. Коли минулої зими почали проводити екскурсії містом (проводились раз на два тижні й кожного разу місцем екскурсії була інша локація міста; назва екскурсій – «Калуш для калушан». – Авт.), то, не зважаючи на холод, приходило 60-70 чоловік. У цей час місто стало предметом комунікації й тішило, що приходили ті, які самі мали що сказати, й хотіли сказати. Взагалі музей має відповідати на питання. Найчастіше ці питання стосуються побуту й антропології. Музейників тішить наявність питань у відвідувачів. Це означає, що робиш щось потрібне.

“Долонька” – емблема музейно-виставкового центру Калуша

Я знаю, Ви прихильниця думки, що рід занять потрібно змінювати кожні десять років, бо за цей час людина себе вичерпує. Через це Ви звільнилися з посади директора МВЦ?

Так. Через те свого часу пішла туди працювати. Крім того, я мала куди піти з музею. Якщо Ви мене запитаєте, який проект МВЦ вважаю найуспішнішим, то скажу, що не знаю. Директор відповідає за роботу з підрядниками, постійні ремонтні роботи, утеплення музеїв тощо. І це заповнює весь час… Мабуть, найкращий проект МВЦ ще попереду.

Від різних людей, у випадку Львова, чула, що ми зараз популяризуємо минуле, натомість не створюємо того, що може стати візитівкою нашого теперішнього для майбутніх поколінь. Як з Калушем, чи твориться тут зараз щось таке, про що можна буде сказати: «У цьому Калуш початку ХХІ ст.»?   

У плані архітектури такою візитівкою міг бути храм Ольги і Володимира, проект якого створив талановитий архітектор Родослав Жук. Храм не збудували, а все, що нове будується зараз, це не мистецтво, а заробляння грошей. Якщо говорити про особистостей, які є й можуть бути брендом Калуша, – такі є, але творять якби поза містом і стараються бути непублічними для калушан. Це той самий Іздрик, який живе й пише в Калуші, але побачити його на якихось заходах – надзвичайна рідкість. Це письменник-модерніст, член Нью-Йоркської групи – Богдан Рубчак. Він слідкує за життям міста, але не думаю, що має намір повертатися сюди. Принаймні останнє його перебування тут було недовгим і такого бажання він не виявив. Калуш не хоче популяризувати своїх вихідців минулого, наприклад: президента Австрійської державної ради у 1880-х роках – Францішека Смольку, художника-авангардиста – Йонаша Штерна; не кажучи вже про сучасних. Зараз ми можемо пропагувати образи не такого вже й давнього минулого. Ті, які збереглися і варті уваги. Я говорю про надзвичайно естетичні руїни старого калійного заводу часів Австро-Угорщини. Маю на увазі й ту саму Хімію (цією загальною назвою у Калуші називають усі хімічні підприємства, що функціонували чи продовжують функціонувати у місті. – Авт.), хвостосховища, Домбровський кар’єр. Вони цікаві іншим. Минулого року влітку я проводила там екскурсії для туристів зі Львова. Серед них були й викладачі Львівської політехніки, яким було просто цікаво. І коли зараз 30-річний калушанин каже: «Та, що та хімія?!» я відповім: «Ви з хімії – від голови до п’ят». Це – наше теперішнє. У цьому – мій Калуш, в якому я росла.

Ви в союзівці з 1999 року. Чи теперішній Союз українок України (далі – СУ) відповідає на потреби сучасних жінок?

Кожна громадська організація є тим, чим її зроблять люди. СУ – організація з 100-літньою історією і відділеннями в десятках країн світу. Якщо б вона зовсім не відповідала жодним потребам, то, певно, припинила б існування. Проблема в тому, що в різних жінок і потреби різні. Але є якась частина, яка має потребу в активності. Це може бути що завгодно – від обміну рецептами до політичної діяльності. Громадська організація – це місце, де збираються люди, які усвідомлюють необхідність спільного простору і спільної діяльності. В цьому сенсі союзівки відповідають потребам жінок. Українські союзянки непогано спрявляються з роллю кризових менеджерів, коли йдеться про військові конфлікти: так було в 1989 – 1991, коли ще нереєстровані організації та Комітети солдатських матерів їхали на протести в Москву, зустрічалися з тодішнім міністром оборони СРСР стосовно неможливості участі українських призовників у конфліктах на Кавказі (Сумгаїт, Карабах, Чечня), так сталося і в 2014.

Що впливає на вибір проектів, в яких бере участь калуська філія Союзу українок України? Які проекти найбільше запам’яталися чи вплинули на Вас?

Організація добре знає свій потенціал і можливості. Тому ніколи не беремося за те, чого не зможемо зробити. Проекти – це велика відповідальність, часто перед платниками податків інших країн, які фінансують той чи інший фонд (наприклад, USAID в США чи “Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє” у Німеччині). Тому, переважно, беремося за реалізацію проектів з неформальної освіти з використанням мистецьких методик. Це майже 80% проектів. Під час реалізації кожного проекту є чимало цікавого, кризового, позитивного і негативного. Тому пам’ятаю всі проекти як такі, що вплинули на мене. Найбільшим “провайдером” цих впливів є координаторка проектів – Люба Липовська. Окремо виділяю дві групи проектів – проєвропейські освітні проекти, де нашим куратором була Ярина Боренько і програми обмінів “Молодь в дії”, до реалізації яких підштовхнула та ж Ярина. Це було складно, але неймовірно цікаво і ефективно в плані росту. Тоді ж познайомилася з важливими для мене людьми – Оксаною Полівчак та Олександрою Баранкевич, які очолюють жіночу організацію “Наші візії” в м. Жидачеві і є багатолітніми партнерами філії СУ.

Які Ваші улюблені автори й книги?

Найбільше на мене вплинули «Не сподівайтеся позбутися книжок» Умберто Еко та «Гоморра» Роберто Савіано. З сучасних українських письменників люблю читати Таню Малярчук. Можу сказати про себе так: «Я шанувальниця калуської бібліотеки й електронних ресурсів». У першому випадку, прочитані книги передаю на зберігання саме туди (сміється).

Що для Вас успіх?

Це коли ти щасливий настільки, що можеш ділитися цим з іншими. А природа щастя – в кожного різна.

Металева картка задля стейка та інші пригоди Стіва Возняка

Стів Возняк – співзасновник компанії Apple та конструктор одних з перших персональних комп’ютерів у світі – Apple I та Apple II (разом зі Стівом Джобсом). Деякі генеалоги говорять про його українське коріння (батько перебрався з Буковини до США після Другої світової війни). Сам Стів Возняк зазначає, що мати походить з Німеччини, а родина батька з Польщі.

Стіва Возняка називають «комп’ютерником за кадром», він не є такою публічною особою, якою був Стів Джобс. Проте, ті, хто спілкувалися з Возом (“Woz” – загальновідоме звертання до нього) визнають його набагато цікавішою особою, ніж Джобс. Підтвердженням чому є його особисті історії.

Одна з таких історій стосується бізнес-картки Воза. Вона зроблена з металу, на ній зображено Зоряний шлях у 3-D форматі. Виглядає так, як повинна виглядати картка заможної людини. Проте Стів Возняк признається, що ця картка у нього з’явилась виключно через необхідність, а не з пихатості. Після подій 11 вересня у всіх літаках заборонили використання металевого кухонного приладдя. Тобто всі ложки, вилки, ножі замінили пластиковими. А така металева бізнес-картка допомагає Возу різати його стек так, як він звик, навіть у літаках 🙂

У 2009 році досить габаритний Стів Возняк все ж погодився взяти участь у шоу «Танці з зірками». Тут він готував чотири різні танці, включно з аргентинським танго. Хоча він старався й покалічив ноги, все ж вибув з шоу досить швидко. Після цього він відмовляється публічно танцювати.

Говорять, що Стів Возняк з дружиною є хорошими друзями Кані Веста та Кім Кардашян.

Коли у 80-х рр. ХХ ст. у Росії й штаті Орегон (США) було неможливо купити колу, яку Воз дуже любить, він придумав вихід: переливав колу в інші банки і мав біля себе свій улюблений напій.

Стів Возняк – атлет. Він головний пропагандист Segway polo. Щороку проводиться чотириденний турнір з цього виду спорту під назвою Woz Challenge Cup. Segway polo є глобально-визнаним спортом. До того ж, заняття ним є позитивним критерієм при виборі кандидата на посаду в Google.

У 1981 році Воз пілотував літак, який, через нещасний випадок, побився об смугу злету. Стів Возняк був серйозно травмованим, через що втратив короткочасно пам’ять. Воз каже, що відновитись йому допомогли комп’ютерні ігри на Apple II, проте його дружина заперечує: «Він зробив це самостійно!».

Джерела:

https://www.forbes.com/sites/montymunford/2017/03/20/crazy-things-that-you-may-not-know-about-steve-wozniak/#14738f2017be

https://uk.wikipedia.org/wiki/Стів_Возняк

Владислав Єрко: “Я особисто в три роки був генієм! Це зараз я ідіот…”

Книги з його ілюстраціями часто купляють заради ілюстрацій. Його роботами захоплюються Джоан Роулінг, Пауло Коельо, «Уорнер Бразерс». Книги з його малюнками визнаються найкращими не тільки в Україні, а й, зокрема, у Великобританії, США. Він – український ілюстратор Владислав Єрко.

Одним з моїх улюблених занять з донечкою є перегляд малюнків до книги «Маленький принц» видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Ці ілюстрації авторства Владислава Єрка – художника, який, як і «Маленький принц», викликає постійне захоплення як у діток, так і в дорослих.

Цікаво, що Владислав Єрко не має вищої освіти (він так і не завершив навчання у Київському Поліграфічному інституті), проте уже з другого курсу працював ілюстратором і був членом Спілки художників.

Народився він у 1962 році, дитинство провів у бабусі в селі на Київщині, виховувався без батька. Навчався в інтернаті, де, як сам визнає, «з’являється якась техніка безпеки». Ще з дитинства любив розглядати книги з картинами. У 6-7 років почав трохи малювати, часто редагував наявні вдома чужі ілюстрації 🙂

Набирався досвіду на радянських мистецьких зразках: на другому курсі (у 1986 році) проілюстрував книгу про піонерів, потім робив плакати до фільмів, з 1990 року працював у видавництві «Молодь». Тут ілюстрував книги соціалістичного спрямування. В той час видання таких книг було формальністю, частіше всього вони зразу ж ішли на макулатуру. Саме тому ілюстрації до них не дуже перевірялися, тому Владислав Єрко міг малювати те, чого прагнув.

Після цього було видавництво «Софія» з обкладинками до книг Пайло Коельо. Останній визнав їх найкращими ілюстраціями його творів. Далі видавництво «Ніка-центр» і, звичайно ж, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Владислав Єрко завжди хотів ілюструвати дитячу книгу, тому в останньому випадку потрапив куди треба. В ілюстратора дуже хороші відносини з Іваном Малковичем – його хрещеним батьком. І. Малкович не міг сприйняти, що у нього працює нехрист, тому змусив В. Єрка охреститися. Сам ілюстратор визнає, що «після того його життя почало йти у правильному напрямку».

Перегляд “Маленького принца”

Владислав одружений вдруге. Наголошує на тому, що «люди мають бути разом, доки кохають одне одного». Зі своєю теперішньою дружиною він познайомився коли вона мала 18 років й була одруженою і вагітною. У той час він також мав дружину і готувався стати батьком. Вони залишались друзями ще наступні 16 років.

Особливістю й запорукою успіху Владислава Єрка є те, що він просто отримує задоволення від процесу роботи, а не від наступного споглядання своїх творінь:

«Для мене головніше, що я сам тішуся в процесі»

Він не зраджує своїх бажань, не пристосовує їх й сам не пристосовується під умови/реальність. Наприклад, ілюстрації до «Снігової королеви» та «Казок Туманного Альбіону» малював не на замовлення, тоді ще ніхто й не говорив про ілюстрацію дитячої книги чи про роботу в А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Це було його внутрішнє бажання. З “Казками Туманного Альбіону” взагалі була цікава історія: Владислав Єрко знайшов її на смітнику, книгу 1962 року з жахливими ілюстраціями 🙂 Художник звертався до різних видавництв щодо публікації цих книг з його ілюстраціями й отримував численні відмови. Згодом саме «Снігова королева» видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА з ілюстраціями Владислава Єрка стане «Книгою року-2000», у 2006 році – кращою дитячою книгою США, а Пауло Коельо зізнається: «Це найдивовижніша дитяча книга, яку я бачив у своєму житті». Його «Казки Туманного Альбіону» того ж видавництва стали «Книгою року-2003».

Ще однією особливістю творчості В. Єрка є те, що малюючи для дітей, він орієнтується на себе в дитинстві і визнає:

«Я особисто в три роки був генієм! Це зараз я ідіот…»

Коли йому закидають величезну кількість деталей на його ілюстраціях, важкість їхнього сприйняття дітьми, він впевнено констатує: «Нічого зайвого в дитинстві не буває». Його незвичне ставлення й сприйняття дітей неодмінно відбивається на його творчості і є ще однією запорукою успіху ілюстрацій Владислава Єрка:

«Головне – любити свою дитину і отримувати задоволення від того, що вона вільна, живе своїм життям, ти їй у цьому не заважаєш, а якщо можеш – допомагаєш. Найгірше – привласнення дитини батьками».

Джерела:

http://ababahalamaha.com.ua/uk/Єрко_Владислав

http://ababahalamaha.com.ua/uk/«Країна»,_2010-06-28,_Владислав_Єрко:_«Чоловік_стає_людиною_після_25_років»

http://ababahalamaha.com.ua/uk/«Україна_молода»,_2007-05-07,_Владислав_Єрко:_«Малкович_затягнув_мене_в_церкву._Не_міг_дивитися_на_нехриста_у_видавництві»

http://ababahalamaha.com.ua/uk/Дзеркало_тижня,_2005-12-30,_Владислав_Єрко:_«Нічого_зайвого_в_дитинстві_не_буває»