Той, що зберіг гідність батька – Степан Король

Він був простим селянином, з діда-прадіда. Правда прізвище мав нехлопське – Король. І чого б це? Та не дуже над тим задумувався, то хіба нащадки прагли бодай трохи «блакитної крови». Простий селянин, зі своїми звичками, часто не дуже привабливими. Як от, одного разу так заборгував в шинку, що корову прийшлося єврею віддати. Мав дружину, четверо дітей: двох синів і двох дочок. Та от жив у нелегкий час, не тільки для простого селянина, але й для всього, без перебільшення, світу. В час світових воєн. Особливо важкою була друга, бо зачепила не його безпосередньо, а дорожче – синів. Й зачепила так, що й ворогу не побажаєш. Старший Василь після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році пішов служити до війська, пізніше брав участь у німецько-радянській війні у лавах Червоної армії. Правда, не дуже навоювався, бо тяжко занедужав. Довго пролежав у госпіталі, проте Бог послав йому ангела-охоронця у  вигляді медсестри Євдокії. Сама вона була українкою, уже з радянської України. Вона собі дуже сподобала молодого вояку й вирішила, що мусить його врятувати, виходити. Вірила, що то її доля, тому з усіх сил шукала необхідні ліки й таки досягла свого: Василь одужав й одружився на ній. Як у той час велося, Василь привіз дружину додому, до батьківської хати. Проте, не натішилися Королі невісткою, родинним затишком. Село тоді контролювалося УПА й, очевидно, з поваги до родини Короля, було повідомлено, що ввечері упівці прийдуть по невістку. Прийшлося старому збирати всю волю в кулак, запрягати воза, в нього класти сина й невістку, прикидати хмизом й везти до найближчої залізничної станції – до Калуша, через сусідні Середній і Старий Угринів (той самий, ви правильно зрозуміли). Не знаємо, що в той час відчували втікачі та їхній рятіник, але як передати почуття вимушеної розлуки?! Батько з сином більше не побачаться… Василь з Євдокією виїдуть до Казахстану. Сам, без дружини й двох дітей, вперше приїде додому аж в 60-х роках. Не знатиме іншої дороги з Калуша, крім тієї, якою його віз батько. Нею й ітиме пішки до батьківської хати, якої уже не буде…

Проте, цей син хоча б залишився живим. Важче було пережити смерть молодшого. Микола був активним парубком, красенем, високим, було чим гордитися. До того ж, не хотів обмежуватися тільки рутиною сільського життя, його цікавило й щось інше: Микола був членом ОУН-Юнацтво. Національносвідома петранківська молодь цілком логічно входила до цього об’єднання, зважаючи на діяльність досвідченого петранківчанина-оунівця Матвія Сьомака-Гонти (уже навесні 1943 року почав створювати сотню з односельчан й молоді сусідніх сіл – ВО-4 УПА Захід «Рисі»).

Фото: Матвій Сьомак-“Гонта”. 1942 рік. Фрагмент вистави “Невольник”. Другий справа – Микола Король

Микола вступив у лави УПА, правда, поки невідомо які саме функції він там виконував. Мав дівчину Настю, з якою мріяли про спільне спокійне майбутнє у своїй Україні. Проте, доля приготувала інше: ранньої весни 1946 року, коли у селі діяли яструбки («истребительные батальоны»), на Миколу приготували засідку. Бачили її односельчани, які в той час ішли на поле, орати на овес. Вони й почули крик своєї односельчанки, колишньої упівки: «Никольцю, здайся й будеш жити!» Не здався… Такого життя не хотів… Мріяв про інше і якщо жити, то тільки там… з Настею… Того дня село дізналось про смерть Миколи Короля, молодого двадцятиоднорічного хлопця, тіло якого прострелили наскрізно. Мертового Миколу виставили напоказ на площі перед школою, скликали селян для розпізнання тіла, серед них був і старий Король. Коли спитали чи його син, не відмовився, ствердив, що його; інакше не міг, тай не вмів. Коли дорікнули, що погано виховав сина, відповів, показуючи на зброю яструбка: «А тобі батько то в руки давав?» Все ж попрощатися з сином батько зумів. Хтось з місцевих яструбків повідомив старого Короля, що тієї ночі їх не буде в селі. Тіло Миколи збиралися відвозити до районного центру наступного дня, а до того часу закопали в полі вище школи, недалеко від кладовища. Першою кинулась до коханого Настя: розгрібала землю руками, ридала й голосила так, що й досі пам’ятають ті, хто були тоді дітьми. Ридала, не ховаючись, не думаючи про осуд, страх бути покараною «за зв’язки з ворогом», плакала за вимріяним життям і, як і Микола, інакше жити не хотіла… Старий Король знав, що повинен поховати сина за християнським звичаєм. Похоронили Миколу на краю кладовища, правда хрест на могилу ставив уже не Король, а його дочка у 60-х роках… Остання довго мовчала про брата, якого дуже любила й від якого у неї залишились тільки шапка. Будучи й заміжньою жінкою, обіймала її й гірко плакала…

Старим Королем був мій пра-прадід. У нас в сім’ї найчастіше згадують й дуже шанують вуйка Миколу. Я також завжди захоплювалась цією людиною, пишалась, що у мене є такий предок. Проте, зараз усвідомила: як важко було бути батьками дітей, доля яких склалась так різно; як важко залишатись батьком для обидвох; як важко втрачати своїх дітей, розуміючи, що ти продовжуєш жити. Не сумніваюся, що кожна родина має такі історії. Популяризуйте їх, пишайтеся ними, ставте в приклад. Ці люди хотіли просто жити: хтось у себе вдома, хтось в омріяній Україні. А для нас це така буденність, яку часто ми перетворюємо в щось навіть не варте уваги. Радіймо можливості просто жити та ще й у своїй країні, у своєму «вдома».

P.S. Події відбувались у селі Петранка (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області).

Жінка, яка донесла на Миколу Короля, виїхала з села на Далекий Схід й приїздила тільки раз.

Настя вийшла заміж за лемка-переселенця й поселились вони в сусідньому селі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *