Юозас Мільтініс

У 60-70-их роках минулого століття до провінційного литовського містечка, з малими дерев’яними будинками, городами, криками півнів та гусьми на головній вулиці, прибували цілі автобуси людей зі всієї Литви, а нерідко й Союзу. Що могло так їх зацікавити? Мистецтво! А точніше театральна студія Юозаса Мільтініса в Паневежисі. Не зважаючи на периферійне розміщення, в театрі ставили камерні інтелектуальні трагедії, складні п’єси з досить модерними для того часу трактуваннями (дивились тут «Гедду Габлер» Ібсена, «Макбет» Шекспіра, п’єси Чехова, Булгакова, Гауптмана). Феномен театру був невід’ємною складовою феномену самого Ю. Мільтініса. Тому недивно, що після його виходу на пенсію у 1980 році театр уже не досягав попереднього успіху й слави. Ось вам кілька фактів про цю особистість і його витвір:

  1. На початку 30-х років Юозас Мільтініс був звільнений з трупи театру Шаулля за професійну непридатність.
  2. Ю. Мільтініс відправився до Парижу без засобів для існування й не знаючи французької.
  3. Режисер самостійно вивчив французьку, англійську, італійську, іспанську та німецьку мови.
  4. Серед друзів Ю. Мільтініса були П. Пікассо, Ж.-Л. Барро, Ж. Вілар, Ж. Капо. З ними він познайомився під час свого навчання в Парижі у студії Шарля Дюллена.
  5. Засновуючи театр в Паневежисі у 1940 році, влада надала Ю. Мільтінісу тільки будівлю із залом на 320 місць. До відкриття театру готувалися два роки. Театр діяв і в часи німецької окупації.
  6. Ю. Мільтініс підкреслював, що в спектаклі не може бути дрібниць, тому міг сам малювати тканину для костюмів.
  7. Актори театральної студії вели досить аскетичний спосіб життя: на початку заснування театру змушені були жити в монастирі; тут існувало правило – «ніяких сімей в театрі, бо це приведе до інтриг»; під час антракту актори зразу ж повинні були йти до переодягальні для отримання зауважень Мільтініса; вони ніколи не виходили на поклон (режисер вірив, що актор повинен залишатись загадкою).
  8. Успіх акторів театральної студії Ю. Мільтініса у кіно пояснюють частим практикуванням тут імпровізації, плеканням й збереженням в акторах народного/побутового начала.

    Відомі учні-кіноактори. Зліва: Бронюс Бабкаускас та Любомирас Лауцявичус. Справа: Донатас Баніоніс
  9. Ю. Мільтініс сам читав лекції з гуманітарних дисциплін своїм підопічним. Прагнув виховати не просто актора, а інтелектуальну особистість.
  10. В театрі існувала постійна атмосфера конкуренції, задля розвитку, з лозунгом: «Слабший, поступись місцем сильнішому!»
  11. Ю. Мільтініс не сприймав вузівських рамок у підготовці актора. Зазначав, що комусь, щоб вийти на сцену, достатньо одного року навчання, а іншим потрібно 5-6 років.
  12. Режисер виступав за прийняття до театру 13-літніх, адже вони ще не втратили відчуття гри, воно ще не витіснилось практицизмом (у роки розквіту театру – 60-70-ті рр. ХХ ст. – його ядром були ті актори, які прийшли до студії у 1940 році, коли їм було по 15-16 років).
  13. На перший курс театральної студії Ю. Мільтініса могло вступити 20-25 осіб, проте завершували її 5-6.
  14. Ю. Мільтініс не приймав до свого театру жодного актора зі сторони, тільки тих, які завершили Паневежиську театральну студію.
  15. Протягом 1954-1959 років Ю. Мільтініс був знятий з посади головного режисера театру, проте ставив спектаклі під чужим іменем.

Та, що вміє заволодіти твоїм часом – Люба Липовська

Люба Липовська – одна з керівників і режисерів молодіжного театру «ЛюбАрт», письменниця, очолює Калуську філію Союзу українок України. Разом із чоловіком Ігорем Липовським (псевдо – Володимир Страліт) є лауреатами Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова». Була експертом із драми цього конкурсу в 2014 та 2015 роках. Активна громадська діячка. 

Пані Любо, найперше розкажіть у якому середовищі Ви росли, навчались. Що вплинуло на формування Вашої особистості?

Взагалі все впливає на формування особистості: і суспільне, і природне середовище. Воно тебе формує, підживлює. У моєму випадку це струмок, дерево, квітка… все. Виховувалась я в селі Монастирець, на Львівщині. Дідусь і бабуся – мої основні вихователі. Основа того стержня, з яким я живу до цього часу. Вони були християнами, але справжніми; селянами, що любили землю; мали такий народний, одухотворений спосіб любові до всього. Вони були творчі люди, які дають тобі позитивне творче начало. Їхні оповідки передавались мистецько й звучали як притча. Село ще мало на той час обрядові й ритуальні дійства, а вони гріють твою душу на все життя. Воно тебе тримає в світі, ти знаєш хто ти є. Я вважаю, що ти не митець без традиційної культури в душі.

Ви вчилися в школі в Монастирці?

Так. Не можу сказати, що вчилась гарно, я була більше громадською діячкою. Ще тоді. Наша традиційна культура популяризує повагу до вчителя, ми зараз про це забуваємо. Вважаю, що без цієї поваги дитина не зможе здобувати знання у школі.

“Львів треба ловити тоді, коли він є!”

Читала, що в молодості Ви вважали себе львів’янкою. Розкажіть про цей етап свого життя.

Зразу після села я потрапила у Львів. Для мене Львів – це щось живе. Все, що я роблю у своїй творчості, все завдяки Львову. Тут я потрапила у чисто львівське творче середовище 70-х років: акторів оперного театру й театру ім. М. Заньковецької, художників. Це були викладачі Львівського культурно-освітнього училища (тепер – Львівський коледж культури і мистецтв – М.О.), люди нашої культури й мови. Захоплює їхнє поводження, без вихвалянь, принижень. Вони вимагали до себе тільки поваги, але водночас довіряли й поважали тебе. Завжди зазначали, що найперше потрібно бути добрим ремісником, тільки тоді ти розвинеш вищі мистецькі якості. Зараз у мене протилежні думки: я б хотіла бути львів’янкою, але, водночас, не знаю як сформувалась би у Львові; чи не засиділась би на місці. Можу сказати одне – Львів треба ловити тоді, коли він є!

Логотип ЛюбАрту, фрагмент з вистави “Маняки”.

А що дало Вам Рівне?

Не можу сказати про саме місто і його вплив на мене (Люба Липовська навчалась у Рівненському інституті культури – М.О.). Рівне – це чисто радянське місто, проте навчання в інституті значно розширило мої горизонти. Ми їздили дивитися театри всюди: в Москву, Тбілісі, Єреван, Ленінград, Панівежис (Литва). Саме співпраця нашого інституту з театром Панівежис дала мені найбільше. Я зрозуміла головне для себе: якщо ти маєш ідею й професійні навики, театр і театральну студію можна зробити будь-де. Панівежис – це невеличке провінційне місто, проте воно славилось своїм театром. Заснував його, на базі Канаусської театральної студії, Юозас Мільтініс. Він здобув театральну освіту в Сорбонні й Лондоні. До студії Юозас Мільтініс часто набирав молодь цього промислового міста, студентів профтехучилищ. Створення такого театру мало на меті підняти литовську культуру на світовий рівень. Згодом цей театр став легендарним. Його називали «закритою школою», в яку не можна потрапити. Деякі його актори стали відомими кінозірками, зокрема Донатас Баніоніс.

 

Тепер зрозуміло хто став головним натхненником ЛюбАрту. Цей театр є реалізацією Вашого покликання?

Я любила театр у всіх його проявах ще з дитинства. Коли мені казали, що актрисами можуть бути тільки красиві, я відповідала, що буду Бабою-Ягою, але буду в театрі (сміється). Вважаю, що Україна має право мати сучасний театр. Власне такий ми й створили. Сценарії пишемо з чоловіком, ми –однодумці. Завжди намагаємось подати драму у сучасних варіантах, варіантах ХХІ ст. Скажу, що любительський театр мені приємніший, бо він нічим не обмежений. А ще дуже люблю працювати з молоддю, вони ще не поглинені рутиною. Тікайте від рутини побутивізму, вона вбиває!

Що для Вас успіх й чи вважаєте себе успішною?

Скажу так: театр – це пошук життєвих цінностей, а успіх у моєму розумінні – це постійний процес пошуку цих цінностей, постійний ріст. Також вірю, що коли ти хоча б на трохи заволодієш чиїмсь часом – ти успішний. Зараз я відчуваю себе зреалізованою в якості викладача. Серед моїх вихованців з училища (пані Люба протягом 25-ти років викладала у Калуському коледжі культури і мистецтв – М.О.) є заслужені артисти, а п’ять учасників ЛюбАрту – актори львівських театрів. Тішуся, що всім привила любов до театру й до певного рівня літератури.

Поговоримо про Союз українок України. Будьмо чесними: зараз ця організація не користується популярністю серед молоді. Як Вам вдається залучити сюди молодих жінок Калуша?

Це важко. Всі зараз поглинені соцмережами й не розуміють, що це не справжнє спілкування. Ми звикли до акцій, але життя – не акції. От коли ми робили акції допомоги атовцям, було багато жінок, після – не приходили. Для довготривалого згуртування жіноцтва використовуємо участь у різноманітних проектах, які вимагають довготривалої й цікавої праці над його реалізацією. Як, наприклад, робота над випуском книги «Точильний камінь»: коли ми збирали дітей, читали їм казку, збирали їхні малюнки, їздили місцями, які описуються в книзі, й збирали про них інформацію. А ще, щоб згуртувати людей, завжди повинно бути стале місце, куди вони можуть прийти.

 

Фото: Аня Лях

Ви активна громадська діячка. Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям для створення здорового громадського суспільства?

Мене найбільше болить, що в Калуші зараз безжально зрубують дерева. Я до всього ставлюсь як до живого. Цього нам не вистачає. Нам треба й до свого міста ставитись як до живого, тому що все, що ти робиш, ти не робиш комусь, а тільки собі. Ми говоримо гарні слова, але не витягли з себе дикості. Більшість й далі живе тільки інстинктами. Не треба кричати про патріотизм. Для мене той патріот, хто зробив щось цінне. Не треба мати гординю, принижувати інший народ, треба себе поважати. Просто розуміти й популяризувати право на свою мову, пісню, бо ти тут народився. Я за театр у школах, бо він дає змогу відсторонитися й подивитись на себе збоку, дає уроки життя. А ще, основою здорового суспільства завжди буде хороше матеріальне забезпечення. Коли людина матиме де жити, що їсти й за що відпочити (я не говорю про надлишок, це інше), тоді ми можемо говорити про моральний і суспільний розвиток особистості.